Розділ 7

Ніч в Афінах була теплою, але між ними стояла напруга, від якої повітря здавалося наелектризованим.
Калліста сиділа на кам’яних сходах біля свого дому, загорнувшись у тонкий плащ. Місто стихло, та її думки — ні. Вони поверталися до нього знову й знову: до голосу, до погляду, до того, як він стояв надто близько під час навчання, як ніби знав межу — і свідомо балансував на ній.
Вона не почула його кроків.
— Ти не спиш, — сказав Арес тихо.
Вона здригнулась і підвела очі. Він стояв у тіні, без зброї, без броні, у простому темному вбранні. Так він здавався небезпечнішим, ніж у всій своїй божественній величі.
— А ти? — спитала вона.
— Я рідко сплю, — відповів він. — Особливо… тепер.
Він підійшов ближче. Не торкаючись. Але відстань між ними стала тонкою, майже болісною.
— Ти відчуваєш це? — раптом запитала Калліста.
— Що саме?
— Що щось змінюється. В мені. В тобі. — Вона ковтнула повітря. — І це лякає.
Арес дивився на неї довго. Його погляд був важким, глибоким, наче він бачив у ній не напівбогиню, не завдання Зевса — а жінку, яка стояла перед ним без захисту.
— Мене теж, — зізнався він тихо.
Ці слова прозвучали гірше за будь-яку клятву.
Вона встала. Тепер вони були зовсім близько — настільки, що Калліста відчула тепло його тіла, його дихання, повільне й стримане, мов він тримав у собі щось небезпечне.
— Ти дивишся на мене так, — сказала вона, — ніби хочеш… і водночас забороняєш собі.
Його щелепа напружилась.
— Бо я не маю права, — відповів він. — Бо кожен крок до тебе — це крок проти Олімпу.
— А якщо я не прошу дозволу Олімпу? — тихо кинула вона.
Між ними повисла тиша, густіша за темряву.
Арес підняв руку — повільно, ніби давав їй час зупинити його. Його пальці торкнулися її щоки, ледь-ледь, як перевірка реальності.
Калліста не відступила.
Навпаки — вона нахилилася до цього дотику, і її серце вдарило сильніше, ніж будь-яка неконтрольована сила.
— Каллісто… — його голос зламався на її імені.
І тоді він не витримав.
Поцілунок був різким і водночас стриманим, наче в ньому боролися дві сутності. Його губи накрили її — не обережно, не питаючи, але й не беручи більше, ніж вона була готова віддати.
У цьому поцілунку було все: заборона, гнів, страх, бажання, самотність.
Калліста відповіла йому інстинктивно. Її пальці вп’ялися в його одяг, ніби вона трималася за край прірви. Світ навколо зник — не було ні богів, ні угод, ні пророцтв. Лише удар її серця об його груди.
Арес відірвався першим. Різко. Важко дихаючи.
— Це помилка, — сказав він, але голос не переконував навіть його самого.
— Ні, — відповіла вона тихо. — Це правда.
Він закрив очі на мить, ніби молився не богам, а самому собі.
— Якщо я перейду цю межу… — почав він.
— Ти вже її перейшов, — сказала Калліста. — І я теж.
Вони стояли поруч, але вже не так, як раніше. Між ними більше не було безпечної дистанції — лише тонка нитка, натягнута між війною і серцем.
І десь далеко, над світом, доля зробила ще один тихий крок.
🌿
Ранок застав Ареса без сну.
Він стояв на даху будинку Каллісти, дивлячись, як Афіни прокидаються: вузькі вулиці наповнюються кроками, повітря — запахом хліба і теплого каменю, а небо — блідим світлом. Світ смертних був дивно живим. І небезпечним.
Він відчував поцілунок, ніби той залишився на його губах тавром.
Арес, бог війни, знав ціну імпульсу. Він знав, як одна мить може змінити хід битви, як один необережний рух відкриває фланг. Але це… це було інше. Це була не помилка в бою. Це було рішення серця — і він його не приймав. Воно сталося без дозволу.
— Ти зробив вибір, — сказав він сам собі.
Учора він переконав себе, що зможе відступити. Що поцілунок — це межа, після якої ще можна повернутися. Та сьогодні він знав правду: вороття немає.
Він відчував Каллісту не поруч — у собі. Її дихання, її нерівний подих, ту мить, коли вона не відступила. Вона не кланяється богам — і не тікала від нього. Вона прийняла його не як посланця Зевса, не як бога війни, а як чоловіка.
Це було найнебезпечніше.
Коли Калліста вийшла на дах, він відчув її ще до того, як почув кроки. Вона зупинилася за кілька кроків від нього.
— Ти зник, — сказала вона тихо.
— Я боявся подивитися тобі в очі, — зізнався він.
Вона не усміхнулась. Не дорікнула. Лише підійшла ближче, стала поруч, дивлячись на місто.
— І що ти побачиш, якщо подивишся? — спитала вона.
Арес повернувся до неї. Його погляд був важкий, але чесний.
— Долю, — відповів він. — Яку не маю права мати. І яку вже не можу відпустити.
Вона вдихнула повільно.
— Я не прошу тебе зраджувати себе, — сказала Калліста. — Я прошу лише не брехати.
Він кивнув.
— Тоді слухай правду. — Його голос став низьким. — Я мав привести тебе на Олімп. Переконати. Зламати, якщо буде потрібно. — Він стиснув кулак. — Але я не зможу. Не після того, як…
Він не договорив. Не було потреби.
Калліста дивилася на нього довго. А потім сказала:
— Якщо Олімп хоче мене — нехай прийде сам.
У цю мить Арес зрозумів остаточно: він не просто порушив угоду. Він став на її бік.
І це була війна, яку він приймав свідомо.
🌿
Зевс прокинувся з ривком.
Сон був надто чітким, надто реальним, щоб бути маренням. Він бачив Афіни в нічному сяйві. Бачив дах, дві постаті — і поцілунок. Не хтивий. Не випадковий. Такий, що змінює хід віків.
— Ні… — прошепотів він.
Грім прокотився палацом Олімпу, відбиваючись у золотих склепіннях. Зевс підвівся, накинув плащ і пішов коридорами, де навіть боги відчували тиск його волі.
— Покличте оракула, — наказав він. — Негайно.
Оракул з’явився без страху. Сліпий, але той, хто бачить більше за безсмертних. Він схилив голову.
— Ти бачив, — сказав оракул ще до того, як Зевс заговорив.
— Я бачив поцілунок, — різко відповів Зевс. — Між Аресом і Каллістою. Скажи мені, що це означає.
Тиша затягнулась.
— Це мало статися, — нарешті мовив оракул. — Бо доля не питає дозволу, навіть у громовержця.
— Обережніше зі словами, — холодно кинув Зевс.
— Ти сам хотів правди, — спокійно відповів оракул. — Калліста прийме свою долю. Вона стане однією з богинь Олімпу. Але не так, як ти планував.
Зевс стиснув жезл.
— А Арес?
Оракул підняв порожні очі.
— Арес — її доля.
Ці слова вдарили сильніше за грім.
— Поцілунок, який ти бачив, — продовжив оракул, — є знаком. Пророцтво почало збуватися. Не силою. Не війною. А вибором.
Зевс мовчав довго. Потім повільно сказав:
— Тоді нехай доля доведе свою силу.
Він відвернувся до вікна, де хмари знову збиралися над світом.
Бо якщо бог війни навчився кохати,
то жоден трон більше не був у безпеці.