Розділ 6

Афіни прокинулись настороженими.
Це не було видно одразу — не гриміло небо, не тріщали храми. Але місто, як живе тіло, відчуло зміну: вітер став різкішим, тіні — довшими, а слова жерців у храмах — тривожнішими.
Калліста йшла вузькою вулицею біля Агори, коли почула перший шепіт.
— …боги незадоволені…
— …знаки…
— …дочка Зевса відмовляється…
Вона зупинилась.
Отже, почалося.
Тінь Олімпу не падала різко — вона повільно повзла, торкаючись дахів, сердець, снів. Жреці Афіни раптом почали говорити про «баланс», про «покору богам». У храмі Аполлона оракул мовчав цілий день — що саме по собі було загрозою.
А вночі на Акрополі спалахнула блискавка.
Без грому.
Без дощу.
Просто знак.
— Вони лякають, — сказала Калліста, стоячи на терасі свого дому.
— Вони попереджають, — відповів Арес.
Він з’явився без ефекту, без полум’я й зброї. Просто стояв поруч, спершися на кам’яну колону, мов тінь, що не має права торкатися світла.
— Це різниця? — гірко всміхнулась вона.
— Для богів — ні.
Вона повернулась до нього різко.
— Скажи чесно. Це ти? Це частина угоди?
Арес не відвів погляду.
— Ні. Це Зевс. І ті, хто боїться того, чого не контролює.
— Тобто мене.
— Тебе, — підтвердив він. — І того, ким ти можеш стати без них.
Вона вдихнула глибоко, але повітря знову здригнулося. Десь далеко впала статуя. Хтось закричав.
Сила знову заворушилась у ній — не вибухом, а тривожним пульсом.
— Я не хочу нашкодити, — прошепотіла Калліста. — Я не хочу бути… як ви.
Арес мовчки підійшов ближче.
— Тоді слухай мене, — сказав він тихо. — Не як бога. Як того, хто знає, що таке неконтрольована сила.
Вона подивилась на нього з недовірою.
— Ти ж мав привести мене на Олімп.
— Я мав, — відповів він. — Але якщо вони побачать, що ти не загроза… у нас з’явиться час.
Брехня, подумав він.
Але необхідна.
— Навчи мене, — сказала Калліста після паузи. — Але знай: я не стану їхньою.
Він кивнув.
— І не мусиш.
🌿
Вони вийшли за місто, до старого кам’яного кар’єру, де не було людей. Земля тут пам’ятала удари, тріщини, кров — місце було правильне.
— Не бійся сили, — сказав Арес, стаючи навпроти. — Вона реагує на страх швидше, ніж на гнів.
— Легко казати тому, хто народився богом.
— Я народився війною, — тихо відповів він. — І все життя вчуся не дати їй пожерти мене.
Він простягнув руку — не торкаючись.
— Закрий очі.
Калліста вагалась, але зробила це.
— Відчуй, де вона, — продовжив він. — Не в руках. Не в серці. Глибше.
Вона зосередилась — і світ ніби потьмянів. Сила не рвалася назовні. Вона чекала.
— Добре, — голос Ареса став нижчим. — Тепер… дихай. Повільно.
Каміння під її ногами перестало тремтіти.
— Ти вчиш мене ховати її? — спитала вона, не відкриваючи очей.
— Я вчу тебе володіти, — відповів він. — Різниця — в тому, хто приймає рішення.
Він зробив крок ближче. Його присутність була важкою, але дивно заспокійливою.
— Якщо Зевс дізнається…
— Він дізнається, — перебив Арес подумки. — Питання — коли.
Калліста відкрила очі.
— Чому ти це робиш? — прямо спитала вона.
Мить тиші.
— Бо не хочу, щоб вони зламали тебе, — сказав він нарешті. — І бо… — він зупинився, — бо я знаю, як виглядає клітка, позолочена словами «доля».
Вона дивилась на нього довго.
— Ти ризикуєш.
— Я завжди ризикував, — відповів він. — Просто раніше — не серцем.
🌿
Каллісті наснився берег.
Не афінський — інший. М’який пісок, тиша, і жінка, що сиділа біля води з розпущеним волоссям кольору міді.
— Ти не богиня, — сказала жінка, не обертаючись. — І це твій дар.
— Афродито? — прошепотіла Калліста.
Вона повернулась. У її очах не було безсмертя — лише глибина прожитого.
— Колись я була такою, як тебе хочуть зробити, — сказала вона. — І втратила себе. Тепер я смертна. І щаслива.
— Я боюсь, — зізналась Калліста. — Своєї сили. І того, що вона зробить з тими, кого я люблю.
Афродита усміхнулась сумно.
— Любов завжди робить боляче, — сказала вона. — Але вона ж і єдиний вибір, який вартий ціни.
— А якщо через мене впаде бог?
— Тоді, можливо, світ стане чеснішим, — відповіла Афродита. — Не бійся неба. Бійся життя без серця.
Хвиля торкнулась їхніх ніг.
— Арес стоїть на межі, — додала вона. — І ти — причина.
— Це погано?
Афродита подивилась далеко, де на горизонті сонце торкалось води.
— Це… неминуче.
Калліста прокинулась зі сльозами на щоках — і з дивним спокоєм.
А десь на Олімпі Зевс відчув, як нитка долі натягнулась сильніше, ніж він планував.