Розділ 3

Тартар здригнувся.
Не від болю — від присутності.
Повітря, якщо його можна було так назвати, наповнилося сухим тріском грому. Темрява відступила на крок, ніби впізнала того, хто прийшов. Світло не прорізало пітьму — воно нав’язало себе.
Арес підняв голову повільно.
Він не здивувався.
— Ти запізнився, — глухо сказав він. — Або прийшов переконатися, що я ще живий?
Зевс стояв перед ним — високий, спокійний, у сяйві, яке не гріло. Його погляд був важким, як небо перед бурею. В руках не було блискавки. Вона йому не була потрібна.
— Ти живий, бо я так вирішив, — відповів він рівно. — І цього разу я прийшов не карати.
Арес усміхнувся криво.
— Не вірю.
— І правильно робиш.
Зевс зробив крок ближче. Кайдани на мить напружилися, ніби хотіли впасти навколішки разом із полоненим.
— Ти програв, брате, — сказав він без злості. — Але ти не марний.
Ці слова боліли сильніше за будь-який удар.
— Говори, — різко кинув Арес. — Ти не приходиш до Тартару заради милосердя.
Зевс мовчав кілька ударів серця, ніби зважував кожне слово. А потім сказав те, що змінило хід безодні:
— В Афінах живе моя донька.
Арес завмер.
— Смертна, — продовжив Зевс. — Напівбогиня. Вона відмовляється від свого спадку. Від безсмертя. Від Олімпу.
— І до чого тут я? — холодно спитав Арес.
Зевс нахилився, і світло навколо нього згустилося.
— Вона не слухає богів. Не боїться погроз. Не приймає наказів.
— Знайомо, — пробурмотів Арес.
— Але вона чує війну, — тихо сказав Зевс. — І чує тебе.
У грудях Ареса щось стиснулося.
— Її ім’я — Калліста.
Тиша між ними стала густою.
— Ти підеш до неї, — продовжив Зевс. — Допоможеш прийняти її природу. Приведеш її на Олімп. Не силою. Не страхом.
— А якщо не захочу? — хрипко запитав Арес.
Зевс випрямився.
— Тоді Тартар стане твоїм домом. Назавжди.
Арес засміявся — сухо, без радості.
— Ти відпускаєш мене не заради мене.
— Ніколи, — погодився Зевс. — Я відпускаю тебе заради рівноваги.
Він простягнув руку, і один із кайданів упав, розчинившись у темряві.
— Ти вільний настільки, наскільки виконаєш мою волю, — додав він. — Пам’ятай: це не нагорода. Це — випробування.
Арес повільно підвівся. Його ноги тремтіли не від слабкості — від люті, що прокидалася.
— Ти впевнений, що знаєш, кого посилаєш до неї? — спитав він.
Зевс подивився на брата довго.
— Саме тому й посилаю.
Грім ударив. Світло спалахнуло. І коли тиша знову впала на Тартар, Ареса там уже не було.
Лише відлуння його кроків і питання, яке не мав відповіді жоден бог:
Що станеться, коли війна зустріне серце?
-------

Світ смертних зустрів Ареса без фанфар.
Без молитов.
Без криків.
Без страху.
Афіни дихали ранком — звичайним, теплим, майже байдужим. Камінь під ногами був твердий, не залитий кров’ю. Повітря пахло оливами й димом від печей, а не залізом і смертю. Це дратувало.
Арес зупинився на пагорбі, дивлячись на місто, яке колись благословляли боги — і яке тепер жило без них.
— Ось вона, — пробурмотів він. — Ціна вашої рівноваги.
Угода з Зевсом тяжіла, як невидимий ланцюг. Формально — він був вільний. Фактично — кожен його крок уже був підрахований. Він відчував це шкірою: тінь Олімпу ковзала за ним, спостерігала, чекала помилки.
Привести її на Олімп.
Не силою.
Не страхом.
— Ти ніколи не був чесним, брате, — тихо сказав Арес, звертаючись до порожнього неба. — Навіть у милості.
Він рушив у місто.
Чим ближче він підходив, тим сильніше відчував її. Не як запах чи звук — як тиск у грудях. Ніби серце, яке билося не в його тілі, відстукувало ритм поруч. Це злило. І насторожувало.
Він побачив її на площі.
Калліста стояла серед людей — не над ними. Вона сміялася з кимось, тримаючи в руках кошик. Її рухи були впевненими, приземленими, живими. Жодного сліду благоговіння. Жодного тремтіння, яке зазвичай відчували смертні поруч із богом.
— Напівбогиня, — прошепотів Арес. — І навіть не знаєш цього.
Він очікував відчути зневагу. Або холодну цікавість.
Замість цього з’явилося щось інше — небезпечне, незручне.
Зацікавлення.
Калліста раптом підняла голову. Їхні погляди зустрілися.
Світ навколо не зупинився — але зсунувся.
В її очах не було страху. Лише оцінка. Вона дивилася на нього так, ніби бачила не бога і не загрозу — а чоловіка, який прийшов без запрошення.
— Ти загубився? — спитала вона, зробивши крок уперед.
Просто. Без поклонів.
Арес усміхнувся — вперше за довгий час щиро, але небезпечно.
— Можливо, — відповів він. — А можливо, знайшов те, що шукав.
Вона примружилася.
— Афіни не для таких, як ти.
— Саме тому я тут.
Між ними повисла напруга — не вибухова, а щільна. Вона не відступила. І це стало першим порушенням угоди, яке він відчув, але не озвучив.
Не силою.
Не страхом.
Зевс хотів, щоб він привів її як союзника.
Арес раптом зрозумів страшну річ:
ця угода вже пахла зрадою —
і не лише щодо Олімпу.
Він не знав, кому саме зрадить першим.
Але знав напевно —
ця війна буде іншою.