Розділ 2

Уві сні Арес не падав.
Це здивувало його найбільше.
Він стояв.
Без кайданів. Без болю. Без тиску Тартару.
Його ноги торкалися землі, яка не була залита кров’ю.
Поле бою простягалося перед ним — знайоме за формою, але чуже за суттю. Тут не було зламаних списів, не було тіл, не було криків. Повітря було нерухомим, майже теплим. Вітер не ніс запаху смерті.
— Це пастка… — прошепотів він, але голос зник, ніби земля його поглинула.
Він рушив уперед. Його кроки не лунили. Його обладунки не важчали. Меч у руці був легким — надто легким. А коли він опустив погляд, то побачив, що лезо чисте.
Це налякало сильніше за будь-яку засідку.
І тоді він її побачив.
Вона стояла на межі поля — не серед тіней, а на світлі. Одягнена просто, майже по-смертному. Темне волосся спадало на плечі, а очі… очі не відверталися.
Вона дивилася прямо на нього.
Без страху.
Без благоговіння.
Без ненависті.
— Ти не мій ворог, — сказала вона.
Її голос не був викликом. Він був твердженням.
Арес зробив крок, і земля під ним не здригнулася. Ще один — і небо не потемніло. Він не відчував гніву. Не відчував жаги до бою. Лише дивне, незрозуміле напруження в грудях.
— Ти не знаєш, хто я, — відповів він.
Вона ледь усміхнулася.
— Я знаю, ким ти себе вважаєш.
Він хотів спитати її ім’я.
Хотів наказати.
Хотів змусити світ повернутися до звичного хаосу.
Але замість цього відчув… тишу.
Вона підійшла ближче. Між ними лишився один подих. Її присутність не палала — вона заспокоювала. І саме це було найнебезпечніше.
— Війна — не єдине, чим ти можеш бути, — сказала вона тихо.
Його серце вдарилося об ребра, ніби вперше.
— Не смій, — хрипко мовив він. — Я — війна.
Вона простягнула руку, але не торкнулася. Лише зупинилася за мить від його грудей.
— Ні, — прошепотіла вона. — Ти — вибір.
І світ тріснув.
Арес прокинувся різко, втягуючи повітря так, ніби щойно вирвався з-під води. Тартар знову зімкнувся навколо — холодний, важкий, безжальний. Кайдани дзенькнули, нагадуючи, де він є.
Та в грудях усе ще жевріла тиша.
— Хто ти… — прошепотів він у темряву.
Ім’я прийшло не голосом.
Воно прийшло відчуттям.
Калліста.
Арес стиснув кулаки, не розуміючи, чому це ім’я пече сильніше за вогонь і чому в Тартарі, де мали гаснути боги,
вперше за вічність
щось почало народжуватися.
-------

🌿 
Афіни прокидалися повільно.
Світло ковзало по мармурових колонах, торкалося дахів, сповзало вузькими вулицями, ніби не поспішало будити місто. Калліста лежала нерухомо, дивлячись у стелю, де тінь від оливкового гілля тремтіла, як жива.
Її серце билося дивно рівно.
Надто рівно.
Вона щойно прокинулась — і знала це з тією впевненістю, з якою іноді знають речі без пояснень. Сон ще тримався за неї, але не образами — відчуттям.
Ніби хтось дивився на неї крізь темряву.
Не з неба.
Знизу.
Калліста повільно сіла, торкнувшись грудей. Там, де серце, було тепло — не боляче, не тривожно, а глибоко й настирливо, немов щось намагалося нагадати про себе.
— Дурниці… — прошепотіла вона і провела рукою по волоссю.
Вона не вірила в сни.
І тим більше — в богів.
Її життя було простим, вистражданим і чесним. Афіни навчили її стояти твердо: серед людей, а не над ними. Вона працювала, сперечалася, сміялася, жила. І щоразу, коли хтось із жерців чи паломників намагався заговорити з нею про Олімп, Калліста лише знизувала плечима.
— Нехай боги залишаються там, де їм місце, — казала вона. — Мені достатньо землі під ногами.
Та цього ранку земля здавалася… іншою.
Вона підійшла до вікна. Місто дихало спокоєм, але десь глибоко, під цим звичним ритмом, Калліста відчула дивне напруження — ніби світ затамував подих.
І раптом — образ.
Не сон. Не спогад.
Спалах.
Очі. Темні, важкі, сповнені люті й болю. Погляд, який не благав і не наказував — тримав. На мить Каллісті здалося, що хтось називає її… без слів.
Вона різко відступила від вікна.
— Ні, — сказала вголос. — Цього не може бути.
Але серце не погоджувалося.
Воно билося так, ніби впізнало щось давнє. Щось, що не мало права її торкатися — і все ж торкнулося.
Десь у глибині світів, у тиші, де не було неба,
хтось вимовив її ім’я.
І хоча Калліста цього не чула,
вона чомусь прошепотіла:
— Хто ти?..
Афіни мовчали.
Та доля — вже ні.