Розділ 1

Тартар не мав дна.
Він мав лише тишу — густу, липку, таку, що ковтала крики ще до того, як вони народжувались.
Арес падав.
Не тілом — суттю.
Його обладунки, колись освячені кров’ю тисяч битв, тріскалися, ніби порожні мушлі. Полум’я, що завжди корилося його волі, гасло, торкаючись холодних потоків темряви. Бог війни не пручався. Не тому, що не міг — тому, що вперше не бачив сенсу.
Він програв.
Не смертному.
Не іншому богові.
Собі.
Тартар зустрів його мовчки — кам’яними ребрами, що змикались навколо, немов клітка. Ланцюги виникли з тіні, обвили зап’ястя, груди, шию. Вони були не з металу — з вироків. Зевсових слів. Олімпійської волі.
— Бог війни… — прошепотіли вони, — …що забув, заради чого існує.
Арес упав на коліна.
Колись це видовище змусило б світ здригнутися.
Тепер — його бачили лише тіні.
Він згадав поле бою. Не крики. Не кров.
А погляд.
Погляд смертної жінки, яка не відступила.
Яка не злякалась.
Яка дивилась на нього так, ніби він — не доля, а вибір.
Цей спогад болів сильніше за кайдани.
— Війна не закінчується, — глухо мовив він у порожнечу.
— Вона просто змінює форму.
Тартар не відповів.
Але десь угорі, над тріщинами світів,
Олімп уже готував нову гру.
І в цій грі Арес мав стати не мечем.
А інструментом.
Він ще цього не знав.
Як не знав і того, що його справжня битва
почнеться не з крику —
а з імені.
Калліста.

-----
Тиша Тартару не була порожньою.
Вона тиснула.
Вона осідала на шкірі, проникала під кістки, шепотіла не словами — спогадами. Тут не було часу, але кожна мить тягнулася вічністю. Тут не було світла, але темрява знала кожне обличчя, яке колись кричало ім’я Ареса на полі бою.
Він сидів, притиснутий до холодного каменю. Ланцюги не тягнули — вони нагадували. Про падіння. Про поразку. Про те, що навіть бог війни може опинитися без війни.
— Безглуздо… — хрипко видихнув він.
Колись тиша була для нього лише паузою між ударами. Тепер вона стала ворогом. Бо в ній не було криків, які можна заглушити. Не було крові, щоб відвернути увагу. Не було ворогів, на яких можна спрямувати лють.
Була лише пам’ять.
Він згадав Олімп. Не трон. Не бенкети.
Погляди.
Як вони відверталися. Як боги мовчали, коли він падав. Як навіть ті, хто колись кликав його братом, дивилися з полегшенням.
— Ви завжди боялися мене, — прошепотів Арес у пітьму. — А тепер думаєте, що перемогли.
Тартар відповів шурхотом — ніби сама безодня всміхнулася. Тут не було перемог. Лише тривале стирання.
Арес стиснув кулаки, і ланцюги дзенькнули, але не піддалися. Він відчув, як у грудях ворушиться щось незнайоме. Не гнів. Не ненависть.
Порожнеча.
І саме вона лякала найбільше.
Колись він знав, хто він є.
Війна. Бій. Кров. Рух.
А ким він був тепер?
— Якщо це покарання, — глухо сказав він, — то ви обрали найжорстокіше.
Тиша не заперечила.
Та десь у її глибині, крізь товщу темряви, ніби спалахнула іскра. Не світло — відлуння імені, якого він не чув, але чомусь відчував.
І воно чіплялося за нього, як клятва.
Калліста.
Арес заплющив очі, не розуміючи, чому це ім’я звучить у Тартарі.
І чому в тиші, що мала його зламати,
вперше за довгий час
щось почало жити.
-------