Розділ 57

Я не знала, як на мене, реагували люди. Мабуть, ловили подив. Не кожного дня посеред вулиці побачиш дівчину у весільній сукні, яка йде та гірко плаче.

Хоча зараз мені було однаково. Я відчувала неймовірну свободу, яка переповнювала мене дуже дивними емоціями. Кортіло сміятися, кричати, танцювати, але в результаті з очей чомусь котилися солоні сльози.

Ноги несли мене до синьої широкої річки, яка повільно текла. Час від часу дзеркало водойми прорізали кораблі.

Я спостерігала за цим всім. Це заспокоювало. Дивилася б вічно, але плечі холодив вітер, який попри сонячну та теплу погоду зривався та льодяним язиком обіймав мене. Від такого ставало неприємно, але вперто терпіла.

- Вам потрібна допомога? - підійшла до мене якась жінка.

- Ні, - відповіла я.

- Ви впевнені? Може вам таксі викликати додому? У вас від холоду вже шкіра посиніла.

- Якщо хочете мені реально допомогти, то дайте цигарку, - сказала я.

Перехожа дивно зиркнула на мене, а потім обережно відійшла в сторону.

- Немає? - перепитали мої вуста.

Жінка негативно махнула головою, а потім пішла геть. Я криво усміхнулася. Зараз дійсно хотілося запалити – вдихнути неприємний тютюновий дим.

Різко повернулася до реальності. Мозок почав розуміти, що нарешті сталося. Я зірвала власне весілля. Втекла з цього важливого заходу, розповіла всю правду про Влада та...

Але що буде далі? Мені доведеться через годину, дві або навіть три повернутися додому... І що варто очікувати? Продовження скандалу? Мабуть...

Цікаво, а що зараз там відбувалося? Мої батьки показували свій характер? Владислав говорив, що його зрада, то цілковита брехня? А може він зізнався?

У мені існувала думка, що Лариса тепер не стане приховувати їхні  стосунки. Він тепер належить їй.

А що станеться зі мною? Поїду додому, знайду там собі роботу та житиму до старості...

А Максим? Він точно вже вільний? Може піти йому першою на зустріч, проте чи схоче цей хлопець після всього, що сталося, будувати нові стосунки? Я б точно не змогла. Мабуть, би вважала, що всі жінки погані та...

Мене знову охопив істеричний сміх. Наче все просто, але одночасно складно. Я не знала, що робити...

Хоча у голові зійшлася на одному. Нічого робити першою не стану. Мені не хотілося нічого вирішувати. Волію плести, як риба, за течією та насолоджуватися тим, що мала життя.

Я відвела очі з річки у сторону. Вітер дійсно псував все.

Треба повертатися, бо моє очікування нічого не дасть. Зараз ще більше промерзну, підхоплю запалення легень та цілий тиждень лежатиму в ліжку.

Ноги стали робити дрібні кроки. Якось було важко їх контролювати. Мабуть, це холод так на мене діяв. Заморозив повністю, а тепер важко керувати тіло.

Проте я дійсно замерзла. Холод настільки сильно мене колов, що жах. Зараз мріяла тільки про одне - поїхати додому, скинути зі себе цю сукню, закутатися у теплий светр та заснути під ковдрою...

Нарешті я наткнулася на таксі. Гарний варіант, аби доїхати додому, але у мене не було грошей, хоча можу розплатитися золотими сережками, які зараз висіли на вухах. Мені їх колись подарував Влад.

Тому без сумнівів я відкрила двері авто. Сіла на заднє сидіння та одразу зловила слова, які були сказані дуже роздратованим, але знайомим голосом.

- У мене зараз перерва, таксі не працює,- сказав хлопець, який одразу повернувся до мене.

Невже світ настільки тісний, що знову звів мене із Максимом? Я не вірила очам...

Це він?

- Зоє, - прошепотів він. - Що ти тут робиш? Де Влад? Чого ти заплакана?

У відповідь я промовчала. Ці питання прості, але мені абсолютно не хотілося говорити.

- Зоє? - чулося хвилювання хлопця.

- Відвези мене далеко, - проігнорувала його запитання я та стала знімати сережки з вух, а потім протягнула їх йому. - Цього вистачить, аби податися за край світу?

- Не знаю чи на край світу, але до Одеси точно...

- Тоді вези мене, - проказала я.

- Куди? - запитав він.

- Не знаю...

- Зоє, я нічого не розумію... Поясни мені, що сталося?

- Відвезеш мене далеко звідси – тоді скажу, - дивилася я йому просто в очі. Мені дуже хотілося його обійняти, але стримувала ці пориви...

Навіщо? Не знала!

Максим їхав. Він мовчки мчав по трасі серед великої кількості автівок. Куди він мене віз?

Невідомо…

Хлопець мовчав. Він пильно дивився на дорогу, але час від часу поглядав у дзеркало та зустрічався зі мною поглядом...

Нарешті білий залізний кінь зупинилася. Десь дві години гнав своє авто у це місце.

Я знала, де ми знаходилися. Це було поле. Саме те поле, на якому ми спостерігали зорепад та пристрасно кохалися...