Розділ 54

Гості стурбовано дивилися на нас. Мабуть, вони гадали, що це такий розіграш, щоб зробити церемонію не такою сірою та буденною. Либонь, уявляли в своїх головах, що я зараз розсміюся та скажу:

- Звісно, Владиславе, я тебе люблю та хочу вийти за тебе заміж, народити тобі десять дітей та радісно жити до самої смерті!

Але ні. Це не вистава!

Після тої правди, що я дізналася, то ніякого спільного життя із цим брехлом не могло бути!

- Зоє, що з тобою? - питався хлопець.

Я повернула голову. Зустріла перелякані й ошелешені очі батьків, а потім у поле зору потрапила Лариса, обличчя якої не виражало жодних емоцій. Вона була немов воскова.

- Запитай у своєї коханки, - перевела я свій погляд на нього.

- Що?

- Владиславе, вона стоїть позаду тебе. Не соромся.

- Зоє, що ти верзеш? Тобі погано? Може лікаря?

- Ні, - відказала я. - Зі мною все добре, а ось тобі зараз буде зле. У тебе є можливість зараз у всьому зізнатися. Я чекаю…

- Зоє, я тебе не розумію, - викотив на мене свої очі хлопець. Невже він не розуміє, що його викрили?

-  Отже, ти не хочеш говорити? Шкода…

- Зоє, я не знаю, що ти бажає почути від мене…

- Гаразд, - обернулася я до гостей та жбурнула в сторону букет. Він впав на підлогу.

- Владислав понад рік зраджував мені з Ларисою, яка наразі носить від нього дитину!

Усі стали блідими. Нагадували крейду.

Ніхто не очікував почути таку правду, а тим більше Лариса та Влад. Ці двоє одразу стали переляканими.

- Це якась дурня! - відкрила свого рота Лариса. - Зоє, ти наговорюєш на нас!

- Ні, моя люба, я кажу правду, - сказала я їй.

- Господи! Зоє! - подала свій голос Лідія Василівна. - Ти зійшла з розуму! Владислав тобі не зраджує! Він свята дитина.

- Невже? - стала сміятися я. - Якщо він такий золотий, то хай йде далеко!

На цих словах я не витримала та просто вилетіла зі залу. Більше не могла перебувати там та бачити його, Ларису та решту гостей.

- Зоє! - біг за мною Владислав. – Зупинися!

Проте я не зупинялася. Звісно, що важко було швидко пересуватися в сукні, і саме тому мій вже колишній наречений наздогнав мене.

- Ти можеш не тікати! - схопив хлопець за руку. Болісно стиснув за лікоть.

- Що ти хочеш від мене! - уже плакала я, бо не могла більше стримувати емоцій.

- Зоє, я тебе кохаю!

Ці слова було надзвичайно бридко чути від Влада. Хотілося дати йому ляпаса.

Я так і зробила. Вдарила його зі всієї сили. Гучно.

Від такого він отетерів та одночасно озвірів. Мабуть, не думав, що лагідна Зоя могла показати свої зуби та боляче вкусити.

- Що ти собі дозволяєш? - прошипів він.

- Небагато з того, що робив ти. Як ти взагалі міг дивитися мені в очі після зрад?

Владислав скривився, а потім засміявся. Він якось дивно реагував.

- Лариса була для мене гарною розрядкою. Вона красивіша, сексуальніша та відкритіша у всіх планах, - став він говорити. - А ти за ці всі п'ять років стала для мене сестрою, яка постійно довбла мене за каблучку.

- Так навіщо ти зробив мені пропозицію, а не Ларисі? - запитала я.

- Бо вона вітряна! Її постійно треба добиватися, дивувати, а тебе ні. Дав бублика та все - навіки зі мною.

Я не вірила вухам.

Як же мені було боляче чути такі слова від людини, якій  віддала п'ять років життя!

- Тому ходімо назад до залу та нарешті станемо подружжям, - почула я таку пропозицію.

- Ти у своєму розумі? - витирала сльози зі щік. – Після всього, то ти ще мені пропонуєш повернутися?

- Так.

- Та пішов ти до чорта! - закричала я.

- Зоє, ти можеш не психувати! - гримнув Влад. - На нас дивляться люди!

Ми з ним стояли посеред вулиці, та нас минали здивовані перехожі.

- Я не вийду за тебе заміж, - сказала йому та побачила за його спиною руду голову.

- Владе, не псуй нерви. Бачиш, вона вперлася рогом та не чує нікого, - сказала Лариса.

- А ти взагалі не пхай свого гачкоподібного носа у наші справи, - гримнув він на неї.

- Вони вже у нас спільні. Тепер вона знає, що ти спав зі мною, бо хтось у ліжку колода, - проказала дружина Максима, чим показала свої істинне обличчя. Вона дійсно відьма. Тепер я розуміла слова Максима.

- Скоріше це ти колода, бо поки ти розставляла ноги перед моїм хлопцем, то моєї прихильності добивався Максим, - промовила я, що скривило дівчину.

- Що? - перепитала вона.

- Що чула!