Розділ 48

Я дивилася на свого нареченого та не могла підібрати слів. Також абсолютно не знала, що робити. Хлопець стояв наче нічого не скоїлося.

- Що з тобою? - перелякано запитала я.

- Усе добре.

- Ти знущаєшся? Ти бачив, що з твоїм оком?

- Бачив, - недбало махнув він головою. - Нічого страшного. Тіло має здатність до регенерування.

- Це я чудово знаю, але ти не хочеш мені пояснити, що трапилося?

- Це дуже ідіотська історія. Навіть соромно розповідати, що сталося.

Соромно йому! Владислав взагалі зараз із головою не дружив! Йому ледве око не вибили!

- Розповідай, я тебе уважно слухаю, - говорю йому, промалюючи очима.

- Ну гаразд, - буркнув він. - Тоді пройдімося до кімнати, бо мені хочеться сісти.

- Добре.

Ми пройшли до вітальні. Я гепнулася на диван, а Владислав розмістився навпроти мене.

- Ну, - почав говорити хлопець. - Я прийшов на роботу. Ми свій робочий день зазвичай починаємо з чаю чи кави, але якось так виявилося, що у нас не було цукру,  а тому вирішив швиденько за ним піти. Проте коли я виходив із магазину, то до мене став чіплятися безхатько…

- І що він хотів? - перебила я його.

- Запитав чи є сигарети, а потім став просити вогню. Звісно, що у мене нема ні першого, ані другого. Проте той довбень вперто не розумів цього. А потім так вийшло, що у хід пішли кулаки.

Я жахнулася. Навіть у голові не вкладалося. Невже таке могло трапитися посеред білого дня?

- І що далі було?

- Ну він поставив мені синець, а я йому розбив носа.

- І ви так просто розійшлися? Ніхто навіть не викликав поліцію? Та не став вас рознімати? Люди йшли та дивилися?

- Так, - стиснув він плечима.

- Ну просто жах. А якби він тебе сильно побив? Та взагалі... Завтра у нас весілля… Як ти будеш із таким синім подарунком під оком? Гості будуть ставити зайві запитання.

Владислав не встиг відповісти мені на запитання, бо саме цієї миті хтось подзвонив у двері. Я знала, хто це міг бути та не помилилася.

На порозі квартири стояла Лідія Василівна та мої батьки. Щодо першої, то варто сказати, що вона перефарбувалася у білявий колір, який взагалі не личив їц, бо замість обіцяного платинового блонду - отримала жовтявий відтінок.

Але яка зараз різниця. У вітальні сиділа більша біда.

- Зоє, що сталося? - помітила мама сум на моєму обличчі.

- Владику! - лунав зляканий голос Лідії Василівни, яка вже була в кімнаті. - Хто тебе побив! Що це має бути! Треба викликати швидку! Бігом!

- Нікого не треба викликати, - одразу відказав він. - Усе добре. Це звичайни синець. А ти кричиш так, мов мені кишки випустили.

- Велика сливка, - іронічно пробелькотів мій батько. - Хто тебе так? І за що?

- Безхатько, - відказала я замість Влада.

- Серйозно? - ледве стримував він посмішку.

- Треба негайно до лікарні, - далі своє почала говорити Лілія Василівна.

- Та не треба йому лікарні, - зауважила моя мама. - Це простий синець. Звісно, що завтра він стане помітніший.

- А завтра весілля! Що його робити! Яка біда! Невже хтось зурочив! Бідний мій Владюсік! - бідкалася мама мого майбутнього чоловіка. Такою поведінкою вона всіх дратувала. Нагадувала квочку.

- Мамо, досить! - гримнув Влад. - Я не вмираю. Завтра замажу  косметикою та все.

- Нащо замазувати? Шрами та синці навпаки прикрашають чоловіків, - проказав мій батько та одразу зловив від матері злий погляд, який його злякав.

Що було далі? Наші батьки замість нас поїхали до ресторану, а ми залишилися вдома. Владислав ліг спати. Я зі свого боку сиділа на кухні. Настрій шепотів, що треба випити щось спиртне, але у холодильнику знайшла тільки сидр.

Я налила солом'яну рідину до чашки. Вона смакувала жахливо, але попри це пила цю кошмарну рідину, яка через п'ять хвилин значно покращила мені настрій.

Однак ситуація, що сталася сьогодні з Владиславом не давала мені спокою. Я не вірила, що якийсь безхатько затіяв бійку. Владислав мав вчинити розумніше. Уникнути махання руками. Він же розумний молодик.

- Що ти там? - прийшло мені повідомлення від Вікторії, яка витягнула мене з лихих думок.

- Пиячу, - відписала я.

- Що сталося? Посварилася з Владом?

- Ні, він із безхатьком побився. Має синець під очима катастрофічний, який з кожною годиною все чіткіше проявляється.

- Жах…

- Ага.

- Ну ти не сумуй. Все пройде ок. Гості будуть дивитися на наречену, а не на  хлопця біля тебе. Весілля це чисто жіноче свято.

- Мабуть, - засміялася я. - Надіюся, що так буде.

- Це я тобі обіцяю, - швидко прийшла від неї така відповідь.