Розділ 44

Уранці у понеділок я та Владислав пішли до установи, яка через сорок днів зробить нас чоловіком та дружиною.

Мені не вірилося, що це станеться так швидко. Хоча після цього фактично нічого не зміниться…

Але ні… На руці тільки буде каблучка, яка кожної миті нагадуватиме, що в мене є чоловік, якого я повинна оберігати та любити до кінця своїх днів.

Я завжди вірила та вірю, що весілля та чоловік мали бути одним та на все життя.

Із такої моєї думки постійно сміялася Вікторія, яка абсолютно не хвилювалася за це. Ця дівчина, яка була на рік старша за мене, ніколи не мала серйозних  стосунків.

Навіть якщо хтось з'являвся у її житті, то та людина швидко починала не влаштовувати складну натуру Вікторії, яка перша розривала стосунки.

До речі сьогодні рівно о другій годині дня ми мали з нею зустрітися та нарешті обговорити теми, які нас обох сильно турбували.

- Я навіть не думав, що подавати заяву так швидко, - сказав жваво Владислав, коли ми вийшли з РАЦСу на пекучий двір, де розпечений асфальт плавив під ногами підошву взуття.

Сьогодні стояла неймовірна спека. Так пекти мало в середині літа, а не фактично наприкінці. Хоча це може останнє його намагання показати свій характер, бо скоро правління у свої руки візьме руда осінь.

- Ага. Я думала там черги будуть кілометрові. Якби знала, то б не говорила, що захворіла.

- А зустріч із Вікторією?

- Можна і після шостої побачитися. Ми ж не будемо весь день говорити. Три години буде вдосталь.

- Я не знаю, але відпочинок зайвим не буває.

- Мабуть...

- Але до другої ще три години, що будеш робити? - запитав хлопець.

- Не знаю, мабуть, пройдуся по магазинах... Ось весільні сукні гляну, якщо, звісно, твоя мама не стане наполягати на тій, що вона мені подарувала.

- Зоє, я її викинув. Перестань згадувати те лахміття, яке протягнула моя мама. Але вистачало же її мізків, аби таке утнути.

Я усміхнулася.

- Добре, але я ж поки не буду купувати, - відповіла. - Просто так - подивлюся. Може мені прийде якась ідея, і я захочу її пошити у ательє.

- Це як твоя душа забажає. Не маю права заперечувати.

- Ну а твоя думка? А якщо тобі не сподобається фасон чи колір?

- А ти зелене хочеш купувати?

Це питання трішки мене розвеселило. Владислав, мабуть, вирішив посміятися з мене.

Зелена сукня?

Зазвичай для такого заходу обирають вбрання світлих кольорів. Не заперечувала, що можна податися у сторону екстравагантних дам та взяти щось незвичне, але я зовсім не така. Все мало бути в традиційному варіанті, а не чорт знати як.

- Точно не зелене, - відповіла я.

- Ну тоді я абсолютно спокійний, - поцілував він мене у губи та сказав далі: - Буду бігти на роботу. До вечора, моя рибко.

- До вечора, - сказала я.

Владислав забіг до метро, а я пішла прямо. За десять хвилин ходьби перед мною мав розкинутись торговий центр, де точно буде прохолодно, та я перестану плавитися під в’їдливими промінчиками сонця.

Дорогою я подзвонила мамі та повідомила, що через сорок днів я зміню прізвище та стану дружиною Влада. Вона якось нейтрально відреагувала на це.

Я знала чому, бо ще тиждень тому, мій язик сказав, що серце належить Максиму, а тут вже виходжу за Влада. Проте м'яз у грудях, який щодня переганяв сотню літрів крові, завжди зберігатиме у собі Максима…

- Сорок днів? - стурбовано перепитала мама. - Це зовсім мало. Я гадала, що хоч два місяці, а тут. Зоє, мені не подобається такий поспіх. Це добре, що він хоче весілля… Але щось тут не чисто.

- Мамо, досить, - пирхнула я. – Чи ти так мені кажеш через...

Проте мені договорити вона не дала, а обірвала такими словами:

- Донечко, я тобі після шостої зателефоную. Я зараз сильно зайнята.

- Ну добре, - протягнула я.

На цьому моменті вона вибила, а я вже йшла між магазинами, що розташовувалися у торговому центрі. Я шукала весільні сукні, але тільки в одному місці наткнулася на них. Також у цей момент зрозуміла, що жодна мені не подобалася. Зовсім.

Яка мені тільки не потрапляла в руки, то все не так. На одній забагато камінчиків, на другій до біса нашили бантиків, а третя взагалі нагадувала марлю.

Ще гіршими були фасони - зараз чогось у моду пішли вузькі сукні, які повністю обліплювали фігуру. Такі мені не особливо подобалися…

Ось зараз перед моїми очима на манекені сиділа сукня, яка дійсно красива, але жовтий відтінок тканини все абсолютно псував. Наче її хтось обісцяв. Я б таке навіть за мільйон доларів не натягла на себе, бо то просто якась дурня.

- Щось сподобалося? - підійшла до мене дівчина приблизно мого віку. Мабуть, вона тут працювала консультантом.

- Я тільки дивлюся, - відказала я та думала, щоб вона скоріше відійшла від мене, бо дратували працівники, які починали "допомагати" та впарювати всяку дичину.