Розділ 36

Ліфт зачинився. Іван стояв із перекривленим обличчям. Так йому і треба.

Однак яка це помста? Ніяка.

Ось підкласти йому під дупу щось гостре або підлити в каву проносного - це вже краще. Утім це фізичний біль, який ніколи не зрівняється з душевним.

Навіть страшно подумати скільки дівчат пройшло через його ліжко та скільки сліз вони виплакали. Мабуть, що багато, проте рано чи пізно за якісь погані вчинки доля підсуває випробування або навіть кидає у подібні ситуації.

Хоча мене бере сумнів, що Іван потрапить до рук жінки, яка закохає його в себе, а потім демонстративно кине.

Увімкнувши комп'ютер, я чомусь зненацька згадала Максима. З голови досі не йшла наша ніч у полі та решта.

Чому постійно поверталася в минуле? Невже мало теперішнього? Відповідь на це питання доволі проста - кохання жевріло до нього, попри всі мої спроби загасити його.

- Привіт, - прийшло мені повідомлення на телефон.

Я здивувалася. Хто мені міг писати у такий час? Взявши телефон до рук, я зрозуміла, що мене турбувала Яна. Після того вечора суботи ми не спілкувалися.

- Привіт,- відписала я та продовжила. - Як ти?

- Дуже соромно перед тобою, - прийшла мені така відповідь.

- Ну всі інколи трішки перебирають зі спиртним. Буває.

- Не у моєму випадку. Мені взагалі не можна пити, але я не стрималася. Зараз я відчуваю себе жахливо.

- Яно, ти про що?

- Попри розкішне життя я маю дуже велику проблему - залежність від алкоголю.

Коли я прочитала це речення, то сильно здивувалася. Невже з нею трапилася така халепа?

Господи, мені аж шкода її.

Ніколи не могла подумати, що в неї така біда. Алкогольна залежність це дуже погано. Та будь-яка залежність це недобре.

- Я вже понад рік лікуюся, - далі писала Яна. - Зараз є деякі результати. У мене навіть фактично не було зривів, але в суботу мене наче чорт попутав. Я гадала, що один бокал  вина нічого не зробить, але мене понесло...

Я не знала, що їй відповісти. Пожаліти? Підтримати добрим словом? Мабуть, так і треба. Але яка причина її алкоголізму?

Невже у неї були якісь проблеми на фоні всього ідеального? Чи ця залежність виникла через те, що від такого солодкого життя вечір не міг обійтися без келиха вина?

- Надіюсь, що в тебе все вийде, - відписала я.

- Дякую. Ще раз вибач за мою поведінку та зіпсований вечір.

- Та все добре. Я все розумію.

- Дякую, - настрочила вона та швидко написала ще декілька речень. - Також вітаю тебе з тим, що скоро зміниш свій статус. Надіюсь, що погуляю на твоєму весіллі.

-  Погуляєш, але тільки з дитячим шампанським у бокалі.

У відповідь Яна відповіла смайликом, а я усміхнулася та кинула погляд на монітор комп'ютера. Треба далі працювати, бо я вже тридцять хвилин витратила на цю розмову, яка не принесла мені нічого доброго.

Хоча тепер я знала, що моя білява подруга не така ідеальна, а за її щасливими фото у соціальних мережах ховалася значна кількість проблем.

Проте недовго тривало моє бажання до праці. Мені нагадала про себе Вікторія, яка ще досі не повернулася з відпустки.

- Я розумію, що ти в соціальних мережах викинула світлину з каблучкою, а мені похизуватися? Ні? Не треба?

- Вибач, я на роботі сильно закрутилася, - відписала я.

- Одне місце ти.

- Ну не злись...

- Та все ок, - прийшло від Віки. - Позлилася та досить. У такому разі поки мені нічого не розказуй. Я приїду з відпочинку у наступний вівторок, то надіюсь, що ввечері зберемося, та ти мені під каву з цукерками розкажеш все.

- Авжеж, але можна я буду пиво з таранькою? - запитала я.

- Без питань. Тому давай в неділю уточнимо час?

- Домовилися, - відписала я.

На цій ноті наша розмова закінчилася, та я мала знову приступити до роботи, але до кабінету, який я ділила ще з двома колегами, зайшла Ліда. Ця чорнява та тендітна дівчина була секретаркою нашого начальника - Миколи Валентиновича.

- Зоє, тебе шеф хоче бачити. Негайно

Голос Ліди дуже насторожував, що аж п’ятки хололи, та давав розуміти, що мене чекало щось лихе.

- Добре, вже йду, - встала я та швидко пішла за нею.

Через мить я стояла біля дверей начальника. Мені було зрозуміло чого мене викликали. Іван цьому стовідсотково посприяв. Пішов та наплакався своєму батьку. Шкода, що останній не бачив, яке дурненьке його чадо

- Добрий день, Зоє, - сказав начальник, коли я увійшла.

Микола Валентинович мав абсолютну не таку зовнішність, як у сина. Цей п'ятдесяти річний чоловік міг похизуватися чорним волоссям та темними очима. Зріст у цього чоловіка був невеликим - не більше, а ніж сто сімдесят сантиметрів.