Розділ 32

У мене не знаходилося слів. Владислав через такий великий відрізок часу вирішив пов'язати своє життя зі мною.

Невже тільки зараз він зрозумів, що бажав цього? Щось мені не вірилося у таке абсолютно.

Я дивилася на каблучку, яка виблискувала на сонці. Великий рожевий рубін у формі краплі зачаровував очі. Важко було відірватися від нього, але питання зараз полягало в іншому.

А чи потрібно мені це?

Думки стали мене отруювати. Я точно не зможу бути з Максимом.  Вагітність Лариси все поставила на свої місця - наші шляхи розійшлись. Навіки.

А що робити мені? Що сказати? А мої почуття? Де їх взяти?

Однак гадала, що вони не могли так швидко кудись зникнути… За весь цей час між нами сформувалася глибока дружба та довіра. Ми навчились ладити між собою, виходити з конфліктних ситуацій та решта.

Тому вибір очевидний...

- Зоє? - дивився на мене Владислав. - Ти згодна?

Як же мені зараз важко було на душі. Відповідь сиділа на язику, але не могла вимовити її. Серце боляче стискалося. Воно наче хотіло цим мені щось сказати, але не встигло:

- Так, - відказала я.

- Я тебе кохаю, - промовив хлопець та надів мені каблучку на палець. Тепер мою праву руку прикрашало те, що так довго чекала.

Проте де моя радість?

Моє обличчя зараз не виражало ніяких емоцій. Воно було наче восковим. Надіялася, що я зараз хоч не перекривлена.

- І я тебе кохаю, - пролунали з мене такі слова, коли брюнет встав із коліна.

- Невже я щось не так зробив? Альтанка негарна? Я таки знав, що треба більше квітів, але Вітька завтикав купити ще тюльпанів... Дурбецало…

- Ні, все дуже гарно, - почала я його заспокоювати. - Мені дуже подобається. Просто я не очікувала на це. При тому, що ми посварилися вранці...

- Зоє, ну не все життя мені на тебе зуби точити? Я тебе кохаю, і тому не можу довго тримати на тебе образу. Ти ж не спеціально так зробила... Загуляла з дівчатами.

- Так, - пробурмотіла я, відчуваючи, що мій язик налився важким свинцем.

Якби хлопець дізнався, де пройшла моя минула ніч, а головне з ким, то він власними руками б втопив у цьому спокійному озері.

Хвилин п'ять ми просто обіймалися з Владом. Я дивилася на водойму. Вона повільно колихалася під дією вітру. Утворювалися маленькі хвилі, але їхнє життя не було довгим. Вони швидко помирали.

Чомусь у голові пройшла аналогія з людським життям - ми ці хвилі. Не встигали народитися, як вже ставали великі, а потім зненацька нас закопували у сиру землю. Аж не вірилося, що час так швидко проходив.

Проте так і є та було. Наче вчора пішла у перший клас, потім зненацька випуск зі школи, перша сесія в інституті, а тут я скоро виходжу заміж.

Навіть лячно подумати, що буде далі? Краще я не стану таке у своїй голові моделювати.

- Дякую, - сказала я Владу. - Це все зробив дуже романтично та доволі неочікувано. Я спочатку подумала, що ти хочеш мене покинути в цьому лісі на знак покарання.

Хлопець засміявся та ще міцніше мене обійняв. Владислав дійсно щиро мене кохав. Ось він справді це довів. Зробив такий сюрприз. Від цього мені ставало соромно та ніяково.

Скільки помилок я наробила...

- Лариса вагітна, - раптово сказав мій уже майбутній чоловік.

- Так, я бачила її допис. Мабуть, Максим щасливий. Тепер він стане батьком.

Я говорила ці слова проти своєї волі. Ця дитина фактично перевернула моє життя. Але якщо точніше, то не дала його змінити у протилежну сторону. Все станеться, як планувалося. Зоя, а тобто я, вийде заміж за Владислава.

- На рахунок цього не знаю. Лариса мені говорила, що останнім часом у них не дуже добре зі стосунками. Типу, що Максим став уникати її та більше затримуватися на роботі.

- Вона думає, що в нього хтось є?

- Казала, що були думки, але перевірки нічого не дали. Затримки дійсно пов'язані з роботою, адже з додатковими годинами у нього значно зросла заробітна плата.

- Так він може спеціально, - стала я на захист Максима. - Хоче більше грошей заробити, щоб щось купити. Можливо, дім чи авто?

- Не знаю, - здвинув плечима Влад. - Нас це точно не обходить. Зараз нам треба думати про весілля та знайомство батьків.

- Це точно...

- І ще... Того тижня ми дійсно їздили з Вітьком не по картоплю. Я хотів розповісти мамі та батьку про свої наміри.

Я усміхнулася. Це, звісно, добре, що він радився з батьками, але це хіба не його вибір? Чи він обов'язково мав отримати від них схвалення?

- І як вони відреагували? - запитала я.

- Дуже позитивно.

- Це добре...

- Вони вже навіть самі питалися, коли офіційно наші стосунки будуть підтвердженні на папері. Також навіть уже пропонували місце проведення весілля.