Коли вибір лише один

Назад
12
Вперед

Глава 1. Новий світ

"Немає такого зла, яке можна перемогти назавжди.
Воно лише змінює форму і маскується серед надій" 

Джордж Оруелл

Ухилитися, присісти, випростатися, змах мечем - і останній ворог упав. Навколо запанувала тиша, на тлі заграла урочиста музика, а в центрі віртуального поля битви з’явився великий напис: “Перемога”. Спітнілий, втомлений, але задоволений, Олексій зняв VR-шолом, пригладив рукою волосся, й відчув, що його чоло змокріло, дихати стало важко, руки почали тремтіти, а серце, здавалось, намагалося вистрибнути з грудей. Азарт гри відсунув ці відчуття на задній план, але тепер, коли все скінчилося, тіло нагадало про себе. Довгий вдих-видих, ще один, і ще - начебто стало трохи легше. Користуватись інгалятором хлопець не хотів - боявся надто до нього звикнути. Ним і так доводилось користуватися щодня, іноді - по два-три рази на день. А ще ж пігулки… Ігри, як і будь-яка інша діяльність, давалися Олексію нелегко, але вони хоча б давали можливість хоч на короткий час відволіктися від реальності, яка тепер була геть іншою.

Хлопець витер обличчя рушником, потягнувся до пляшки "Миргородської" і зробив кілька великих ковтків прохолодної солонуватої води, яка приємно вколола піднебіння бульбашками вуглекислоти. Навіть цей простий рух останнім часом почав відчуватися як розкіш. Пляшка в руках здавалася надзвичайно важкою - втому він відчував навіть у кінчиках пальців, хоча сьогодні нічого особливого й не робив. Перші дні після повернення з колишніх темних земель Олексій сподівався, що треба просто вдосталь відпочити, і все буде як раніше, але минули місяці, а все залишилось незмінним - разом зі здібностями, якими його наділило Око темряви, хлопець, здавалось, втратив останні сили. Кожен день означав вже звичний біль (про який він тепер вже нікому не говорив), пігулки, інгалятор… Попри це, хлопець намагався жити звичайним життям, наскільки це взагалі було можливо.

Олексій відставив пляшку, підійшов до вікна. Холодне скло зустріло його чоло, але холод був навіть приємним. Четвертий поверх, тож вулиця проглядалася просто чудово. Хоч дивитися там було ні на що. Надворі було бридко - похмура, брудна, заставлена автомобілями, незатишна і майже безлюдна місцевість - кілька багатоповерхових “свічок”, що безладно стирчали серед грязюки, яка де не де переривалася брудним і потрісканим асфальтом. Небо було сірим -  десь там, серед важких хмар, ховався сонячний диск, але його світло не досягало землі. Дощу не було, але здавалось, що він ось-ось почнеться. Хлопець не любив таку погоду і взагалі, цю пору року. Хоч з недавніх пір він не любив взагалі ніяку погоду, ба навіть не любив виходити назовні взагалі. Картина за вікном, здавалась намальованою тільки відтінками сірого кольору - як в тих похмурих зомбі-екшенах, в які він колись так полюбляв грати…

На тротуарах - поодинокі фігури у масках та респіраторах. Рідкісні перехожі якось дуже обережно, навіть крадькома поспішали у своїх справах, уникаючи один одного, наче це не вільне місто, а зона, де кожен - твій потенційний ворог. Над їх головами невтомно кружляли дрони доставки. На їх боках можна було розрізнити логотипи "Нової Пошти" та "Міст-Експресу", хоч зустрічалися й назви мережевих супермаркетів, Glovo та інших локальних служб доставки. А ще вище, біля рогу будівлі, практично поруч з вікнами десятого поверху, висів великий поліцейський квадрокоптер, і його масивний блок камер з тепловізорами і ще Бог знає з чим,  немов зазирав прямо до квартири Олексія.

Перехожі дисципліновано очікували на зелене світло аби перейти вулицю, тримали дистанцію в один метр в черзі до поштоматів та магазинів, рухались повільно, намагаючись не піднімати очей і не дихати один на одного. Порядку дотримувались усі. В цьому новому світі порядку завжди дотримувались.

Олексій відвів погляд від дрона, і його думки поринули в минуле. Він дивився на вулицю, але не бачив її. Його свідомість перенеслася у спогади, неначе сам час почав рухатись у зворотному напрямку.

Спочатку було світло.

Коли темрява відступила, світ, який побачили люди, здавався іншим - новим, вільним від темряви і ненависті, світом, в якому можна забути всі помилки і почати все спочатку. Це було так, наче довгоочікуване сонце прорвалося крізь товсту пелену хмар, і його проміння осяяло все навкруги. Тепло, світло і спокій - саме такими були відчуття. Здавалось, цілі міста підняли голови, вулиці заповнилися людьми, які вперше за довгий час не ховали облич, і відкрито посміхалися одне одному. Здавалося, що історія вперше дала людству шанс почати все з чистого аркуша.

Ерефія, яку ніколи більше не назвуть імперією, розпалася на шматки, і кожен з них отримав можливість самостійно визначити власну долю. Інгрія нарешті стала вільною, так само, як і інші частини колишньої імперії зла - на місці монстра, який тримав залізний контроль над своєю територією, тепер з’явилися численні національні держави, кожна з яких сама почала вибудовувати своє майбутнє. Китай отримав те, чого так давно прагнув - Сибір, Японія - Курили. А історичні українські регіони, такі як Краснодарський край, Білгородщина, Курщина, Вороніжчина, провели референдуми і добровільно увійшли до складу України.

На короткий час світ затамував подих, дивлячись, як змінюється карта “шостої частини суходолу”, і змінюється на краще. 

"Мир і процвітання", - ці слова звучали в усіх промовах, у всіх новинах, у всіх публічних виступах. Люди раділи. Раділи тому, що більше не буде війни. Раділи, що тепер можна будувати нове життя, не озираючись на минуле.  Раділи, що тепер можна просто жити, не прислухаючись до сигналів повітряної тривоги. Раділи, що врешті-решт все склалося добре.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
Назад
12
Вперед




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше