Розділ 8

Після дози ліків та мінералки мені стало набагато краще. Я не лежала, мов мертва. Мені навіть уже хотілося їсти, проте апетит збивали гіркі думки, які стосувалися стосунків із Владиславом.

- А коли ми одружимося? – знову наважилася та запитала. - Ми вже стільки разом... А досі нічого більшого…

Хлопець закотив свої очі, а там зачинив синій ноутбук, який стояв у нього на колінах, та повернув до мене голову. Невдоволення грало на обличчі злу пісню. Це питання, як завжди, не сподобалося Владу.

- Зоє, ти знову починаєш? Невже я мало тобі пояснював?

- Не мало, але вже всі наші друзі давно побралися! А ми досі ні…

- Не всі, - заперечив хлопець. - Ось ще Мирослава навіть не думає себе пов'язувати такими путами....

- Значить це для тебе пути! - не могла приховати у своєму голосі обурення. У мені починала кипіти злість. Вона наповнювала негативом, який швидко розповзався по тілу та заповнював кожну щілину.

- Зоє, ти не правильно мене зрозуміла, - став виправдовуватися хлопець, помітивши мою лють. - Просто...

- Що просто! - гримнула я. - Що?

- Я хочу, що це було гарно та особливо, - швидко відказав він, лупаючи на мене своїми очима, що зараз виражали страх.

- Особливо? - перепитала я. - Це як?

- Якщо я тобі це скажу, то це не буде вже сюрпризом.

На цьому моменті я затихла. Дивилася на Владислава та розуміла, що знову погарячкувалася. Хотілося за це вдарити себе по лобі. Стало дуже соромно та ніяково перед ним.

- Вибач, - пробурмотіла я, опустивши свій погляд донизу. Стала розглядати свій червоний манікюр, який три дні тому зробила в салоні.

- У тебе кожного разу слово вибач, а перед цим робиш мене винуватцем у всіх халепах. А мені від цього не дуже класно, а навіть навпаки - недобре. Зоє, скільки будуть продовжуватися такі твої випади?

- Зникнуть тоді, коли вийду заміж за тебе, - прошепотіла я.

- Зрозуміло, - поклав він ноутбук у сторону та встав із ліжка.

- Ти куди? – перелякано підняла голову.

- Води випити, - попрямував хлопець в іншу кімнату.

Я переполохано вискочила з ліжка та кинулася за ним.

Ну хто мене тягнув за язика? Мені мало пригод та халеп на свою дупу? Видно, з цієї ситуації, що дійсно не вистачало!

- Вибач мені, - стояла я за спиною Владислава. - Я не подумала, що стала говорити. Дійсно...

- Зоє, не чіпай мене. Краще піди до кімнати. Тільки очі мені муляєш!

Я скривилася. Він не хотів мене бачити. Це просто крах. Що ж сьогодні за день такий!

- Ти досі тут стоїш? - обернувся він до мене. - Зрозуміло, тоді я піду...

Хлопець різко попрямував до коридору, де став натягати кросівки. Я подріботіла за ним. Тепер ситуація дійсно вийшла за межі дозволеного та звичайного.

- Я тебе не пущу! - затулила я своїм тілом, яке було одягнуто в тонку чорну нічну сорочку, вхідні двері. – Нікуди!

- Зоє, не дратуй мене зараз! Я хочу піти погуляти й подихати свіжим повітрям. Ти мене сильно розізлила своїми вибриками про весілля. І взагалі досить прикопуватися до дрібниць! Я ж не питаю, чого ти учора весь вечір просиділа з Максимом на кухні?

Я розкрила рота. Мене охопив колючий жах. Невже Владислав щось підозрював?

Але стоп! Вони самі нас відправили в інше приміщення!

- Говорили про вазони, бо ви нас самі виставили туди, - вневнено сказала я, дивлячись прямо йому в очі.

- Невже? - викривив брови.

- А ти ревнуєш? Да? А ти не подумав, що у Максима є дружина, біля якої ти весь вечір терся, мов кіт біля ноги? Ні?

Владислав схилив голову та сів на стілець, який стояв за ним. Я важко дихала та чекала на події, що будуть розгортатися далі.

- Я ідіот, - прошепотів хлопець. - Ідіот…

- У сенсі?

- Я розумію, чого ти ображаєшся на мене, - зарив він руки у своє волосся. - Вибач, що я так тягну, але мені дійсно потрібний час. Зоє, я тебе кохаю, але мені треба перебороти свій внутрішній страх...

Я мовчала. Сльози швидко покотилися щоками, але я вчасно їх підхопила рукою. Витерла щоки.

Ось до чого привели мої слова - лише до сварки.

- Зоє, мені шкода, що ти кохаєш такого великого дурня... Ти не уявляєш, як мені соромно перед тобою.

- Усе добре, - підійшла я до нього, присіла та  поклала руки йому на коліна.

- Думаєш? - підняв погляд, який виражав сум.

- Так. Я більше ніколи не буду підіймати цю тему. Зробиш мене своєю дружиною тоді, коли ти будеш  до цього готовий. Я чекатиму… Навіть до сімдесяти років.

- Дякую тобі, але точно не  треба буде чекати до такого часу, - усміхнувся він і цієї секунди хтось подзвонив у двері. Ми обмінялися здивованим поглядами, бо нікого не чекали, а після цього Владислав відчинив двері, і я почула вельми дивне: