Глава 57

Я не знала, як на мене, реагували люди. Мабуть, ловили подив. Не кожного дня посеред вулиці побачиш дівчину у весільній сукні, яка йде вулицею та плаче.

Хоча зараз мені було все одно. Я відчувала неймовірну свободу, яка переповнювала мене дуже дивними емоціями. Кортіло сміятися, кричати, танцювати, але в результаті з очей котилися солоні сльози.

Ноги несли мене до синьої широкої річки, яка повільно текла. Час від часу дзеркало водойми прорізали кораблі.

Я спостерігала за цим всім. Це заспокоювало. Дивилася б вічно, але плечі холодив вітер, який попри сонячну та теплу погоду зривався та льодяним язиком обіймав мене. Від такого ставало неприємно, але вперто терпіла.

- Вам потрібна допомога? - підійшла до мене якась жінка.

- Ні, - відповіла я.

- Ви впевнені? Може вам таксі викликати додому? У вас від холоду вже шкіра посиніла.

- Якщо хочете мені реально допомогти, то дайте цигарку, - сказала я.
Перехожа дивно зиркнула на мене, а потім обережно відійшла в сторону.

- Не має? - перепитали мої вуста.

Жінка негативно махнула головою, а потім пішла геть. Я криво усміхнулася. Зараз дійсно хотілося запалити тютюновий згорток смерті. Мріяла, щоб та нікотинова гидота огорнула мої легені та віднесла далеко...

Різко повернулася до реальності. Мозок почав розуміти, що нарешті сталося. Я зірвала власне весілля. Втекла з цього важливого заходу, розповіла всю правду про Влада та...

Але що буде далі? Мені доведеться через годину, дві або навіть три повернутися додому... І що варто очікувати? Продовження скандалу? Мабуть...

Цікаво, а що зараз там відбувалося? Мої батьки показували свій характер? Владислав говорив, що його зрада, то цілковита брехня? А може він зізнався? У мені снувала думка, що Лариса тепер не стане приховувати їхні  стосунки. Він тепер належить їй.

А що станеться зі мною? Поїду додому, знайду там собі роботу та житиму до старості...

А Максим? Він точно вже вільний? Може піти йому першою на зустріч, проте чи схоче цей хлопець після всього, що сталося заводити стосунки? Я б точно не змогла. Мабуть, би вважала, що всі жінки погані та...

Мене знову охопив істеричний сміх. Наче все просто, але одночасно складно. Я не знала, що робити...

Хоча у голові зійшлася на одному. Нічого робити першою не стану. Мені не хотілося нічого вирішувати. Волію плести, як риба, за течією та насолоджуватися тим, що мала життя.

Я відвела очі з річки у сторону. Вітер дійсно псував все. Попри високу температуру повітря та сонце вітер покривав мене крижаними поцілунками. Треба повертатися, бо моє очікування нічого не дасть. Зараз ще більше промерзну, підхоплю запалення легень та цілий тиждень лежатиму в ліжку.

Ноги стали робити дрібні кроки. Якось було важко їх контролювати. Мабуть, це холод так на мене подіяв. Заморозив повністю, а тепер важко керувати тіло.
Проте я дійсно замерзла. Холод настільки сильно мене колов, що жах. Зараз мріяла тільки про одне - поїхати додому, скинути зі себе цю сукню, закутатися у теплий светр та заснути під ковдрою...

Нарешті я наткнулася на таксі. Гарний варіант, аби доїхати додому, але у мене нема грошей, хоча можу розплатитися золотими сережками, які зараз висіли в мене на вухах. Мені їх колись подарував Влад.

Тому без сумнівів я відкрила двері авто. Сіла на заднє сидіння та одразу зловила слова, котрі були сказані дуже знайомим голосом.

- У мене зараз перерва, таксі не працює,- сказав хлопець, який одразу повернувся до мене.

Невже світ настільки тісний, що знову звів мене із блондином? Я не вірила очам... Це він?

- Зоє, - прошепотів він. - Що ти тут робиш? Де Влад? Чого ти заплакана?

У відповідь я промовчала. Ці питання прості, але мені абсолютно не хотілося говорити.

- Зоє? - чулося хвилювання хлопця.

- Відвези мене далеко, - проігнорувала його запитання я та стала знімати сережки з вух, а потім протягнула їх йому. - Цього вистачить, аби податися за край світу?

- Не знаю чи на край світу, але до Одеси точно...

- Тоді вези мене, - проказала я.

- Куди? - запитав він.

- Не знаю...

- Зоє, я нічого не розумію... Поясни мені, що сталося?

- Відвезеш мене далеко звідси, то скажу, - дивилася я йому просто в очі. Мені дуже хотілося його обійняти, але стримувала ці пориви... Навіщо? Не знала!

Максим їхав. Він мовчки мчав по трасі серед великої кількості автівок. Куди він мене віз? Невідомо… Хлопець мовчав. Він пильно дивився на дорогу, але час від часу поглядав у дзеркало та зустрічався зі мною поглядом...

Нарешті білий кінь зупинилася. Десь дві години блондин гнав своє авто у це місце. Я знала, де ми знаходилися. Це було поле, де ми спостерігали зорепад та кохалися...

- Ти втекла з власного весілля? - запитав він.

- Так, - підтвердила я.

- Чому?