Глава 56. Максим

Я тягнув ноги до автівки та не вірив, що це все насправді. Здавалося, що поганий сон. Хоча це реальність. Доля виплутала мене зі стальних обіймів рудої, але забрала у мене Зою.

Закинувши валізи до авто, мої очі потягнулися до пахмурного неба. Сірі хмари повільно плавали над моєю головою. Їм також сумно, адже у них дуже журливе життя, а ще доволі коротке. Зараз вони існують, а через п'ять хвилин помруть, адже вся волога впаде на землю.

Я сумно випустив повітря з легенів та сів у авто. Через хвилину їхав, а незабаром уже стояв біля воріт батьків. Думав, як їм все пояснити. Шукав слова, які б чітко описали ситуацію, що склалася, проте не встиг цього зробити.

Моя мама стояла біля воріт та дивилася на мене. Вона вже щось запідозрила недобре, тому вже нема сенсу ховатися. Вийшов.

- Привіт, мамо, - сказав я бадьорим голосом до неї.

- Чому сам? Де Лариса? - одразу запитала вона.

- Ну...

- Посварилися? - запитала мама. Вітер розвівав її біляве волосся, яке ледве торкалося плечей.

- Все набагато складніше...

- Ти з речами?

- Так, - підтвердив я.

- Ну тоді занось до будинку. Будемо зараз із тобою розмовляти, поки батько не прийшов із роботи.

Я послухався матір. На душі стало якось дуже печально та неприємно, але розмова із рідною людиною мене заспокоїла. Я розповів матері все.

Вона звісно раніше підозрювала, що мої стосунки із Ларисою псуються, але не могла уявити, що у нас все настільки погано.

Звісно у своїй сповіді я не міг згадати Зою, яка після дня народження Влада запала у моє серце. Навіть розповів їй про наше кохання у полі та наміри, які зламала Лариса своєю новиною про вагітність.

- Сину, мені тебе неймовірно шкода. Ти потрапив у жахливу ситуацію. Ніколи не могла подумати, що Лариса піде на зраду та на таку велику брехню, - говорила вона, тримаючи в лівій руці чашку з чаєм, який вже давно охолов. Вона таки не зробила жодного ковтку.

- Але вже нічого не змінити.

- Хоча це добре, що саме зараз ти дізнався, що Лариса носить не твою дитину, бо якби це викрилося через двадцять років, то...

- Що? - усміхнувся істерично я.

- Став би думати, що твоє життя пройшло дарма.

- А хіба воно вже не промайнуло? Мамо, я залишився без дівчини, яку кохаю, бо якийсь ідіот забрав її у мене!

Ці два речення я прокричав. Здається гупнув кулаком по столу. Точно не пам'ятав, бо тої секунди до будинку зайшов батько.

- О, Максим, нарешті в гості приїхав! А Лариса де? - запитав він, нічого не підозрюючи. Проте погляд матері дав йому зрозуміти, що все дуже погано.

- Що сталося? Викидень? Дитина буде з дефектами?

- Ні, - відказала вона. - Максим розлучається із Ларисою.

- Не хочеться звісно говорити лихе, але я знав, що так воно і буде, сину. Шкода, що дитина буде зростати у такій атмосфері. Жінки вони ще ті гадюки - стовідсотково буде казати твоєму сину чи доньці, що ти ідіот, скотина та свиня.

Як же мені не хотілося чути повчання батька, який мене попереджував про таке ймовірне майбутнє. Просто дратувало.

- Лариса вагітна не від мене, - відказав я йому.

Батько отетерів. Не вірив. Подумав, що вигадка, але потім шоковано промовив:

- Це не жарт?

- Це правда, - підтвердила мама. - Лариса поза спиною нашого сина ходила до інших чоловіків.

- Кокотка! - скрикнув батько. - Думав про неї різне, але щоб таке! Вона просто перевершила усі мої фантазії. Сину, ти просто олень!

- Знаю, - погодився я.

- І довго вона інших чоловіків любила?- продовжив він.

- Десь рік...

- Ти неймовірно рогатий олень... Просто не віриться. Ось, же куртизанка руда!

- Василю! - гримнула мама. - Твої погані слова ситуацію вже не покращать. Це все вже сталося та нічого не змінити, тому мий руки та сідай вечеряти.

Вечір пройшов не дуже спокійно. Час від часу батько варився в окропі щодо цієї ситуації, а до мами зателефонувала моя теща Лілія Григорівна. Остання наїхала на маму з погрозами, що вона виховала такого поганого сина, який кинув її доньку. Але правда заткнула їй рот. Жінка, що дала життя рудій, ледь не втратила дар мови, коли дізналася про дії своєї любої Ларисочки.

- Сину, тобі треба випити! - поставив на стіл пляшку коньяку батько. - Це для тебе буде зараз як ліки.

- Мені завтра на роботу, - скривився я, бо не мав ніякого бажання заливати у себе спиртне. Воно нічого абсолютно не дасть, адже нічого не змінить. Зоя не стане моєю.

- Два келихи можна, - наполягав він.

- Ну добре, - здався, бо мій батько вже наливав коричневу рідину до келиха.

Звісно я не знав, яка вона на смак, але ніс, який зловив перші аромати цього пійла, говорив, що це дуже міцна штука.