Глава 40

Мудрі люди казали, що заборонений плід найсолодший та найприємніший. Це дійсно так. Та пристрасть, що вирувала між нами у цьому тісному приміщенні, не мала меж. Хотілося повністю віддатися цьому дикому почуттю.

- Що ти робиш? - важко дихала я, але продовжувала обіймати блондина. - Нас можуть спіймати?

- До чорта, - шепотів та цілував кожний сантиметр моєї шиї. - Ця руда відьма мені уже в печінках сидить. Терпіти її не можу... Зоє, мені потрібна тільки ти. Я дихати без тебе не можу...

Як же приємно чути ці слова, але як одночасно ставало страшно. Ми не можемо бути разом, а це дуже лякало. Хотілося водночас із ним зникнути десь. Втекти за триста морів та завжди бути одним цілим, але завше знайдеться причина.

- І я без тебе не можу, однак у тебе скоро буде дитина,- говорила я. - Наші  стосунки не мають майбутнього.

- Тому ти сказала Владиславу на пропозицію "так"? - перестав мене обсипати поцілунками блондин.

Його сапфірові очі пронизали мене. Що йому сказати?

- Ми не можемо бути разом, - хитнула я головою.

- Невже? - міцніше він притиснув мене до себе. - Ось зараз потягну тебе до вітальні та стану там на очах усіх цілувати.

- Ти не зробиш цього, - перелякано прошепотіла я та навіть боялася уявити, що станеться, якщо хлопець насмілиться таке зробити.

- Ти сумніваєшся? Я заради свого кохання піду на край світу...

- Не треба... Пожалій Ларису, дитину...

- Та пішла вона далеко. А може дитина не від мене? Звідки я знаю?

- Максиме, - почала плакати я, бо не могла контролювати емоції. - Не треба. Мені також боляче, але так складається доля, що....

Раптом хтось почав тягнути на себе двері. У мене ледь не почалася істерика. Нас все-таки застукали. Ні! Тільки цього не вистачало!

- Хто там так довго сидить? - лунав голос Лариси.

Максим перестав мене обіймати. Він про щось думав, а потім розвернувся та відчинив двері.

- Опа, а що ви тут робите? - запитала руда.

- Зоя, не могла кран перекрити, а я зайшов, щоб їй допомогти, - відказав спокійно він.

- Чорт, він знову тік, - забідкалася Лариса. - Треба буде викликати майстра... А двері чому закриті були?

- Вони захлопнулися.

- А, ну буває, - знову повірила вона.

Максим вийшов, а я стояла немов із мармуру вистругана. Що це було? Нас фактично викрили, але хлопець викрутився. Моя голова нічого не розуміла.

- Зоє? - запитала Лариса. - Тобі не зле? Ти якась бліда.

Не зле? Та мені надзвичайно погано! Я кохаю твого чоловіка, але не можу бути з ним, бо ти вагітна! Тому яка я зараз можу бути? Весела? Радісна?

- Якось трішки нудить, - брехали мої вуста, які хвилину тому цілували її чоловіка.

- Може тобі якісь таблетки дати?

- Я зараз мінералки вип'ю та мені стане краще.

- Ну дивися, бо я переживаю за тебе. Ти сьогодні якась сама не своя та бліда.

Переживала вона за мене. А хіба не помічала, як за ці дні змарнів її чоловік? Ні?

Я потягнула ноги до вітальні, де вечірка була в розпалі. Всі весело гуділи.

- Що таке? - запитав у мене Владислав. - Ти якась сумна.

- Все, добре, - хитнула я головою, дивлячись на Максима, який розмовляв із Мирославою, яка сміялася від його слів. Цікаво, а що він там їй вішав на вуха?

Гульбище тривало. Всі були вже доволі п'яними, окрім мене, Лариси та Максима.

- У мене є ідея, - зненацька сказала руда.

- Яка? - запитала Ірина.

- Давайте поїдемо до клубу? Хоч потанцюємо там?

- Підтримую, - одразу промовив Максим.

- Та взагалі класно, - подала свій голос Мирося.

Тому таким чином всі вирішили швидко зібратися та поїхати до найближчого розважального закладу. Для цього Максим викликав два таксі, яке через пів години доставило нас до місця призначення.

Я давно не була в подібних закладах та забула, як тут гучно та багато людей. Частина з наших пішла танцювати, а деякі пішли замовляти напої.

Зі свого боку я обрала перший варіант. Мені абсолютно не хотілося пити, а танці була непогана альтернатива цьому. Але не довго я рухалася під жваву музику - чиясь дуже тепла рука вихопила мене з натовпу та стала тягнути до виходу. Звісно, що це був Максим. Невже він настільки безстрашний, що так робив? Нас так ледве не викрила Лариса.

За мить ми опинилися на вулиці, де стояла тепла ніч. Хлопець якнайдалі тягнув мене від закладу. Все-таки боявся, що нас можуть зловити.

- Максиме, навіщо це все? - запитала я, коли ноги нас занесли на протилежну вулицю та сховали за будинок.

- Ми маємо все вирішити, - сказав він.

- Що? - запитала я.

- Ми не можемо приховувати наші почуття. Ти це знаєш.