Глава 34. Максим

Я не став телефонувати Зої, коли мені прийшло повідомлення, що дівчина знову з'явилася у мережі. З цього не було сенсу, бо вона не захоче зараз зі мною розмовляти.

Це жінки. Тільки вони гарно вміли перебільшувати та постійно ображатися на дрібниці. Це мені стало зрозуміло, коли почав жити з Ларисою, яка могла надутися на мене, бо я з нею не розмовляв пів години.

Звісно зараз більші ставки. Сьогодні фактично вирішувалася моя доля. Я на сто відсотків впевнений, що покину Ларису. А дитина? Та вона сама побіжить зробити аборт. Я її добре знав. Вона можливо удала, що рада своєму новому стану, але насправді ця дівчина ненавидить дітей. Вони лише викликали у неї блювоту та поганий настрій. Я це знав, бо не раз бачив, як їй пропонували взяти на руки немовля, а вона кривилася.

Я біг на автобус та молився, щоб знайшлося для мене вільне місце. Воно було. Це мене надзвичайно втішило. Треба приїхати додому раніше, щоб Зоя нічого дурного  не втнула зі своєї сторони.

Вона зараз під емоціями. Навіть страшно уявити, що їй зараз могло прийти до голови. Не дай Боже зараз сиділа та думала, що наша ніч нічого не значила. Ще накрутить собі у голові, що я просто так із нею був - задля розваги. Проте це не так! Я кохав Зою та не відступлюся від неї. Вона для мене стала сенсом життя.

Дорога тягнулася. Вона стала немов гумова. Я не міг дочекатися коли нарешті втечу з цієї жаркої прямокутної коробки на колесах. Однак був замурований.

З однієї сторони мене блокувало скло, а з іншої великих розмірів жінка, яка невдоволено сиділа на своєму кріслі, де їй не вистачало місця. Вона постійно сунулася в мою сторону, але я не пластиліновий, щоб звузитися.

Я не люблю обговорювати людей, але цій дамі треба трішки менше їсти. Звісно у неї може бути якесь захворювання. Проте можна тримати себе якось у формі. Хоча це не мала хвилювати мене. Всі мої думки зараз тільки про Зою.

- Ви хочете зі мною познайомитися? - зненацька сказала до мене ця доволі пишна дама.

- Що? - обернувся до її круглого обличчя.

- Ви постійно підсуваєтеся до мене. Мені від цього місця мало.

Хотілося голосно засміятися. У мене тут проблем вище голови, а вона тут починає мені стверджувати всякі нісенітниці. Їй не було чим зайнятися?

- Вибачте, але вам місця мало не від того, що ви собі там придумали, а від зайвої тарілки солодощів щодня.

- Та я вам сподобалася, - не слухала вона мене. - Я ось завжди знала, що чоловікам до вподоби справжні жінки, а не ці худі хвойди, які костомахами трусять.

- Що ви хочете від мене?

- Запрошення на побачення.

- А скільки вам років, бо на вигляд наче сорок.

- Мені двадцять два! - пирхнула вона. - Зовсім сліпі!

Я зловив чималий подив. Ніколи в житті навіть не міг би подумати, що у її паспорті дійсно стоїть така «невелика» цифра.

- Так ви запросите мене на побачення?

- Ні, - відказав я.

Вона не відповіла, проте зі своєї сумки, яку тримала на колінах витягнула телефон та стала щось писати. До кінця дороги ця дівчина не промовила до мене жодного слова, а тільки насуплено щось читала у смартфоні.

Нарешті колеса автобуса зупинилися у місті. Я ледь не перший вискочив з автобуса та побіг до таксі, котре замовив ще п'ять хвилин тому. Я спішив додому, щоб сказати Ларисі правду, яка дасть мені змогу забрати у Владислава Зою.

Коли я сів у авто, то витягнув телефон із кишені та чисто машинально відкрив соціальні мережі. Знову перед моїми очима полетів допис Лариси про вагітність, а потім Зої...

Моє серце ледь не зупинилося. Владислав зробив їй пропозицію, а вона сказала йому - "так". Я не вірив. Мозок відмовлявся сприймати цю інформацію. Зоя не могла так вчинити. Вона не кохала Владислава. Ця дівчина мені  це говорила ще декілька годин тому.

Я мав її зупинити. Вона такими діями тільки погубить мене та себе. Тому я набрав номер Зої. Гудки тягнулися надзвичайно довго.

- Так, - тихо пролунав її голос.

- Зоє, ти розумієш, що робиш? Невже ти хочеш перекреслити все між нами?

- А що було? - запитала вона.

- Не було, а є - кохання. Ми маємо бути разом!

- Ні, - заперечила Зоя. - Наші долі різні. Ти маєш жити з Ларисою, а я вийду заміж за Владислава. Саме так все має бути.

- А наші почуття?

- Перегорять.

- Так не правильно! Зоє, я тебе кохаю!

- Тоді відпусти мене.

- Що? - пирхнув я. - Відпустити?

- Так, - підтвердила дівчина. - Якщо ти дійсно бажаєш мені щастя, то відпустиш мене, та тихо будеш жити з Ларисою та виховувати спільну дитину.

- Я покину Ларису та розкажу всім правду.

- Якщо ти так зробиш, то ніколи в житті мене не побачиш!

- Зоє...

- Я не жартую. Якщо дійсно кохаєш, то не псуй мені життя!

Я не знав, що відповісти. Вона ставила мені суворі вимоги. Звісно не хотілося її слухати. Горіло бажання зробити все по-своєму, але цього вона мені не пробачить.