Глава 19

Я відчувала неймовірний розпач. Максим утік від мене. Чого він злякався правди? Невже так важко поговорити? Навіть якби він повторив, що між нами нічого не може бути, то це було б краще, а ніж так негарно накивати п'ятками.

Автобус рушив. Я пересунулася на місце, яке півтори години належало йому, скрутилася та стала тихо плакати. Мені було неймовірно боляче. Так погано, що жах. Але, Зоє, на що ти могла розраховувати від нього? Кохання? Квітів? Цукерок? А нічого! Бо він має дружину, а ти хлопця! Досить дарма мріяти!

Владислав... Згадавши його ім'я у голові, то мені стало зле. Я відчувала, що мої почуття до нього стали згасати ще швидше. Гадала якби моє кохання було сильним, як рік тому, то я б ніколи не дала себе поцілувати Максиму.

І що робити? Кидати Владислава? Перевернути декількома словами всі наші стосунки? Не знала...

А може мені варто заспокоїтися та перестати кидатися у крайнощі. Вранці я ще навіть не згадувала Максима та була переконана, що все трапилося через лихий алкоголь, але зараз мої думки зовсім не такі. Я думала над тим, що хотіла забути навіки Владислава...

Чорт! Чому життя якесь таке складне. Мене зараз немов на шматки розбирало. І як бути в такій чортовій ситуації?

Потік моїх думок зупинив телефон, який завібрував у кишені. Мені написав мій хлопець.

- Як ти? Тобі ще довго?

- Я нормально, - брехала, витираючи сльози. - Ще хвилин двадцять, а може тридцять. А ти як? Уже вдома?

- Як приїдеш, то напиши мені. Ще на роботі. Ось сидимо з Ларисою дораховуємо потрібні параметри та будемо йти.

- Гаразд, - відписала я та одразу заховала телефон до кишені. Мабуть, кожна дівчина на моєму місті мала б стати ревнувати до Лариси, але було якось все одно. Невже я дійсно перестала кохати Влада?

Це питання складне. Я зараз настільки знервована, що не передати. Мабуть, мені треба відпочити.

Врешті-решт моя зупинка. Я остання вийшла з автобуса та одразу біля входу зустріла батька.

- О, нарешті, - пирхнув він. - Я вже тут задовбався стояти – комарі тнуть.

Я усміхнулася. Впізнавала його саркастичного, трішки лисого, худого, як тріску, чоловіка. На душі стало аж приємно. Інколи я дуже сильно сумувала за його гострими словечками. Звісно коли незнайомі люди чули його бовкання, то гадали, що він спеціально ображав мене та маму, але для нас це норма. Ми знаємо, що він таке говорив, бо інакше не міг. Так цей чоловік виражав свою любов.

Мені навіть мама розповідала, що коли він робив її пропозицію то сказав наступне:

- Я звісно не Василь Вірастюк, але хочу мати за дружину такого пончика, як ти.

Дивні слова, проте оригінально. А чому пончик? Бо моя мама у свої молоді роки мала зайву вагу. Тільки після того, як вона народила мене, то сильно схудла. Зараз вона мала десь п'ятдесят кілограмів при зрості сто сімдесят сантиметрів, а раніше перша цифра перевалювала за вісімдесят.

- Чого сама? - запитав батько, коли ми сіли в авто. - Де твій живжик? Загубився?

- Батько, ну навіщо мені його брати, якщо завтра я йду з подругою гуляти, - сказала я, обернувшись до нього та зловила його здивування. - Що таке?

- Це така вже мода наступила ходити з розмазаною косметикою чи тебе хтось образив?

Чорт! Я навіть забула, що коли пускала сльози за блондином, то руки полізли до очей...

- То мені пилинка потрапила.

- Ти брешеш як той алкаш, який каже, що він не пияка, а сомельє. Я не буду питати чого ти ревіла. З мамкою будеш такі питання вирішувати, але знай, що якщо дізнаюся ймення твого кривдника, то відірву йому одне місце...

- Те все добре, - намагалася я переконати батька, який вже завів автівку та рушив.

- Щось мені не віриться,- буркнув він.

Коли ми приїхали до будинку, то батько залишився біля авто. Йому там треба було глянути до мотора, бо він там видавав якийсь дивний свист. Я тим часом пішла до квартири. По дорозі руки витирали вологими серветками туш, яка потекла. Вийшло не дуже - наче у мене під очима синяки, але піде. Я ж додому йду.

На порозі квартири мене чекала мама, але вона була не сама. На кухні сиділа її подруга - тітка Ольга. Я дуже не любила цю жінку, бо вона з невідомих причин викликала у мене неприємні почуття.

- О, привіт, Зоє, - усміхалася вона. Але це була не щира посмішка. Коли вона робила такий вираз обличчя, то мені ставало лячно. Просто деяким людям не варто використовувати такі емоції - виходить дуже страшно. А якщо брати до поєднання її чорне волосся та карі очі, от взагалі ставала схожою на якусь відьму.

- Добрий вечір, - пробурмотіла та хотіла сховатися у коридорі, але мені не дало зробити це її запитання.

- Коли там весілля? Вже є наречений?

А!!! Хотілося просто закричати. Я так зараз не в гуморі, а тут ще вона зі своїми запитаннями. Просто дратувала!

- Скоро, - буркнула я та швидко зникла за дверима ванної кімнати. Мені варто було привести себе в порядок та розібратися у своїх думках, бо за сьогоднішній вечір зі мною сталося дуже багато чого.