Глава 10

У понеділок мій стан покращився. Я намалювала у своїй голові бар'єри, які не давали думкам виходити за межі дозволеного. Все, що було на вихідних мало залишитися лише там. Життя продовжувалося, а тому варто думати про майбутнє.

Рівно о восьмій годині ранку Владислав побіг на маршрутку, а я робила собі макіяж. На щастя, моя робота знаходилася не дуже далеко – йти десь двадцять хвилин. Тому я сміливо могла ще пів години фарбувати вії та брови.

- Гарного тобі дня, - поцілував мене у щічку Владислав та полетів до дверей.

- Дякую, - відповіла, наносячи на обличчя крем. - Ти не забувся обід?

- Ні, все взяв.

- Добре. Будь обережним!

- Гаразд, і ти також, - вискочив він із квартири.

Я ледь помітно усміхнулася. Дуже любила коли він мені таке говорив. Це було якось мило.

Через десять хвилин мій легкий макіяж був готовий. Мені сьогодні не хотілося робити щось складне та незвичне. Просто вирівняла тон шкіри, підвела брови та нанесла на вії трішки туші, щоб очі не здавалися такими блідими. Однак не знала як за допомогою косметики позбутися темних кіл під очима, що з'явилися після гулянки. Звісно вони зникнуть через декілька днів, проте зараз дратували дуже сильно, однак нічого не могла з ними зробити. Кому не подобалося, то хай не дивиться на мене. Я не королева, щоб постійно виглядати на мільйон доларів.

Після макіяжу я одягла червону сукню футляр без рукавів та з широким чорним поясом, який гарно виділяв мою талію, та пішла до ванної кімнати, аби взяти ганчірку, котра лежала за унітазом, щоб протерти туфлі. По дорозі мої очі зиркнули до кухні, де стояв букет, що вчора приніс кур'єр.

Я зупинилася. Дивилася на ці білі ромашки. Мене переповнювали позитивні емоції, які говорили, що така дія зі сторони хлопця була дуже милою. Він згадав та запам'ятав, які квіти я любила, та дуже незвичним чином їх відправив - Життя. Це треба було ще покумекати, щоб до такого дійти.

Однак нема коли мріяти та думати про це - треба бігти на роботу, бо якщо начальник побачить, що я запізнилася, то мені буде непереливки. Він дуже суворо до цього ставився.

Коли вибігла на вулицю, то швидкими кроками подалася у сторону, де знаходилася моя робота. За десять хвилин ходьби я відчула, що моє улюблене взуття зрадило мене. Чорні класичні туфлі, які купила рік тому, натерли п'ятку лівої ноги. Такого я від них абсолютно не очікувала. Скільки разів їх взувала, то ніколи не мала проблем, а тут така прикра історія трапилася.

Але варіантів у не мене було - треба йти далі. Надіялася, що у когось із дівчат буде пластир, бо назад я не дотягну ноги.

Коли дійшла до офісу, то думала, що моя нога зараз дійсно відпаде. Так сильно вона боліла. На вході я поздоровалася з літнім охоронцем, який записав час мого приходу та одразу пішла до ліфта, де на мене чекав ще один сюрприз - Іван.

Іван Дуркович - син начальника фірми, де я вже три роки працюю бухгалтером. Звісно обговорювати людей за спиною не гарно, але він ще та скотина. Бабій з великої літери, що майже переспав зі всіма жінками до тридцяти п'яти років у офісі. Винятками була  я та Ілона. Тільки ми не повелися на чари цього рудого парубка, які доволі сильні.

Досі пам'ятала, як він хотів мене затягнути до ліжка. Це було на корпоративі - його батькові тоді виповнилося п'ятдесят років. Іван тоді сіл біля мене та почав мені на вухо говорити різні непристойності, що аж було соромно. Одне діло пропонувати такі експерименти дівчині з якою довго зустрічаєшся або дружині, але не колезі...

- Ходімо, я тобі таке покажу, що ти таке ніде не побачиш та не спробуєш, - говорив він мені та сильно надіявся на мою позитивну відповідь. Але я була не настільки п'яна та плюс у мене був Владислав, проте останнє не зупинило коли Максим... Досі! Не треба згадувати те, що було...

Одним словом тоді Іван отримав від мене різку відповідь, що зробило в його очах мене ворогом номер один. Цей рудий не втрачав ніколи шансу, щоб зайвий раз познущатися з мене.

- Кого я бачу, - усміхнувся він та кинув на мене оцінювальний погляд. - До пояса виглядаєш, як цукерка, а ось вище - не дуже.

- І тобі привіт, - сказала я, вставши біля ліфта.

- Не хочеш зайти до мого кабінету?

- Навіщо? - запитала навіть не повертаючи до нього голову. Як же мене він дратував.

- Хочу тобі настрій підняти, бо ти зовсім якась тьмяна. Видно, що в тебе не було довго доброго сексу.

Я пирхнула. Ну який він же противний, але нічого не зробиш. Він син начальника, тому доводиться терпіти його брудні слова.

- Так підеш?

- Навіть якщо ти будеш останнім чоловіком на світі, то я не стану твоєю

- А які ми горді, - посміхнувся криво він. - Ну нічого. Ти ще будеш сама за мною бігати...

Цієї миті прикотив ліфт, до якого одразу заскочив Іван та поїхав. Я навіть не думала заходити у кабіну, бо знаходитися з цією людиною на відстані метра понад хвилину неймовірна каторга.