Глава 9

- Для кого? - перепитав Владислав у кур'єра.

- Для дівчини, яка має ім'я Життя.

- Тут нема такої. Ви, мабуть, адресою помилилися.

- Не може такого бути. Мені чітко написано: квартира 345, третій під'їзд, вулиця...

- Але тут не живе зазначена персона.

- Моє діло доставити, - не слухав його працівник доставлення та тицьнув йому в руки якийсь предмет.

- Але, - не встиг щось сказати мій хлопець, як він уже пішов.

Владислав зачинив двері. І тепер я могла роздивитися, що йому дав кур'єр - великий букет ромашок. Я просто обожнювала ці квіти. Ніякі троянди не могли зрівнятися з такою красою...

- Це якась помилка, - почав говорити мій хлопець. - Цей дурень помилився адресою.

- А кому квіти? - запитала я, відчуваючи легке збудження.

- Ти ж чула. Дівчині з ім'ям Життя.

- Цікаво... Мабуть, то дійсно якесь непорозуміння.

- Та хто взагалі так дітей називає - Життя.

- Зараз імена дуже різні, - не могла відірвати очі від букета. - Я нещодавно читала, що хтось дитину назвав лимоном чи апельсином...

- У такому разі, якщо у нас буде дівчинка, то назвемо її Шевроле, а якщо хлопчик - Фольксваген.

Я вибухнула сміхом. Інколи Владислав вмів щось таке смішне сказати.

- А якщо двійня, то Пежо та Рено...

- Не заганяйся вже так. Що будемо робити із цим букетом?

- Не знаю, - стиснув він плечі. - Поставимо у воду та будемо чекати поки Життя забере свій подарунок.

- Тоді я піду та пошукаю вазу, - сказала я та подалася на балкон, де нещодавно пройшло генеральне прибирання.

Ваза, яка була мені потрібна, лежала у шафі на нижній полиці. Коли я зайшла на балкон, то мене одразу вдарило гаряче повітря. Тут не стояло кондиціонеру, який би охолоджував  середовище та робив його комфортним.

Я взяла потрібну мені річ та повернулася до кімнати, як запищав мій телефон. Це було смс-повідомлення. Мабуть, мені нагадували, що скоро закінчувався тарифний план та на рахунок треба негайно кинути гроші.

Проте коли руки взяли смартфон, а очі почали читати текст, то ваза випала з моїх рук, але я в останні момент схопила її. Не дала розбитися на дрібненькі шматочки цій тендітній посудині, яку два роки тому на восьме березня подарувала мені мати Владислава.

- Твоє ім'я Життя. Надіюся, тобі сподобався букет. Ти вчора говорила, що любиш білі ромашки, - йшлося у повідомленні.

Я сіла на диван. У мене почали труситися руки. Життя... Чорт! Невже це Максим?!

- Зоє? - гукав мене Владислав.

- Йду! - відказала я та видалила повідомлення, яке мені щойно прийшло. Я все зрозуміла. Цей букет мені, адже моє ім'я з якоїсь там мови переводиться, як життя...

Я зайшла на кухню. Мене трусило. Відчуття зради з новою силою загорілося в мені. Як мені дивитися в очі Владу?

- Тобі знову погано? - промовив стурбовано хлопець, коли я увійшла. - Ти дуже бліда...

- Так, - простягнула я йому вазу. - Можна я піду ляжу.

- Звісно, рибко. Може тобі щось принести?

- Ні, я хочу просто полежати...

У кімнаті на мене напала істерика. Проте одночасно тіло переповнювала ейфорія. Для Максима наш поцілунок це не помилка! Він значить знав, що робить та не жалкував! Але...

Тут вже почали переважати негативні емоції, котрі говорили, що так не мало бути. У Максима була дружина, а в мене - хлопець, який рано чи пізно запропонує вийти за нього заміж. Проте для чого він це робив? Навіщо прислав цей букет? Чи може це вибачення? А може навпаки - так цей парубок хоче зізнатися мені у своїх почуттях... Ні! Я починала йти зовсім не в те річище. Між нами нічого не могло бути, бо ми вже маємо других половинок. Звісно, якби ми зустрілися раніше, то можливо у нас би щось закрутилося, але зараз ні.

Буду сприймати ці квіти, як вибачення за ту жагу та жити далі. Не можна через якусь одну маленьку помилку все руйнувати. Якщо навіть у моїй душі була симпатія до цього блондина, то треба її погасити. Ми тільки можемо бути друзями...