Глава 7

Вранці, а скоріше в обід, коли мої очі ледве розплющилися, а у голові бамкало немов там хтось сидів та бив по тарілках, то Владислав вже не спав. Він щось дивився у телефоні.

- Води, - промовила я, що звучало дуже страшно. Мій голос одночасно хрипів та сичав.

- Тримай, - одразу дав він мені пляшку мінералки, яку я швидко відкрила та почала жадібно спустошувати. Ця рідина була порятунком для мого організму, який висушився від алкоголю.

Влад здивовано дивився, як я пила, а коли у тарі нічого не залишилося, то сказав:

- Ти не перестаєш мене вражати. Останні десять годин я починаю дізнаватися про тебе нові речі...

- У сенсі? - перелякано запитала та відчула, що моя душа бігом перекочувала до п'яток. Що мав на увазі мій хлопець?

- Ну ти за раз випила літру води, а вранці таке витворяла в ліжку, що мене подив за одне місце хапав. Ти ніколи не була такою активною та не робила...

На цьому він засміявся та далі почав дивитися у телефон, а я одночасно полегшено видихнула та стала думати над своєю поведінкою під час кохання. Навіть не приховувала, що вранці я поводилася дуже активно, а зумовлено це все було - Максимом. Він весь час стояв у мене перед очима...

- Але я не проти повторити, - повернув до мене голосу сіроокий.

Я розгубилася. Мозок шукав відповідь, яка вилетіла у нього:

- Я також, але пізніше. Зараз у мене болить голова, шлунок та жахливо хочеться пити…

- Ну да, я бачу. Виглядаєш ти не особливо гарно.

Після цієї розмови я встала з ліжка та попрямувала на кухню, де також випила всю воду з фільтра та сіла за стілець. Моя голова, яка гуділа, впала на стіл. У мене зовсім не було сил. У такому положенні я просиділа близько десяти хвилин, поки мій шлунок різко не скрутило, а відчуття в горлі не стали говорити, що зараз мене чекала така сама доля, як Мирославу.

Я побігла до ванної, де пів години обіймалася з унітазом. Мені було настільки зле, що я не могла думати про щось інше, як про те, що ніколи в житті не буду так пити, а тим більше змішувати алкоголь.

- Зоє, ти як там? - стояв біля закритих дверей Владислав.

- Хочу кишки виблювати, - відповіла я, витираючи рукою бліді губи, що тремтіли.

- У нас щось є від отруєння? - лунало наступне запитання.

- Ні, - сказала я.

- Тоді може я сходжу в аптеку та куплю?

- Так...

- А що саме? Бо я не знаю...

- Зараз я вийду та продиктую, - відказала та відчула, як чергова порція неперевареного салату вийшла з мого організму.

Коли я виповзла з ванної, то мій хлопець уже взував білі кросівки. Він мав нормальний вигляд. Навіть би не сказала, що цей брюнет всю ніч пив.

- Ти аж зелена, - перелякано глянув він на мене.

- Головне на жабу не перетворитися.

- Рибко, не говори дурниць, - похитав головою хлопець та витягнув смартфон із кишені. - Диктуй, що взяти.

Владислав пішов, а я подалася до спальні, де впала на ліжко немов мішок картоплі. Мені так було зле, що не передати. Надіялася, що мій хлопець швидше повернеться з ліками, але краще якби він притягнув свої ноги з квітами в руках та каблучкою в зубах.

На цей момент я чекала вже понад чотири роки, але він ніяк не міг настати. Просто дивно, що вже скільки часу живемо разом, а досі не офіційне подружжя. Ось у моїх подруг якось все не так. Маринка вийшла заміж за три місяці після знайомства, Ірина через рік після зустрічання, а я вже п'ятий рік сиділа та чекава попутного вітру, який би нарешті розтрусив мого хлопця та натякнув, що треба вести дівчину, яка тобі щодня їсти варить, під вінець.

Я нахмурилася та відчула, що зараз знову все вирву, проте витримала цей доволі неприємний порив. Мене стали гризти думки, котрі говорили, що мої стосунки з Владом нічим не завершаться добрим. Він тягнув, а хотілося нормальної сім'ї. Мені набридло кожний раз приїжджати додому та слухати від батька лише одне:

- Коли тебе вже заміж покличуть? Він випадково не гей? Уже п'ятий рік пішов, а ви як ті собаки на сіні...

І так було щоразу. Після таких слів я починала пиляти голову Владиславу, але він ставав говорити, що не треба спішити, життя довге та подібне...
Якщо казати відверто, то така відповідь абсолютно не влаштовувала. Навіщо це відтягувати? Невже йому не хотілося пов'язати свою долю з людиною, яку кохаєш? Чи може за стільки років любов переросла в дружбу та звикання? Або взагалі - він чекав кращий варіант?

Такі думки нагнітали на мене сум. Я не любила періоди, коли подібні емоції починали їсти мої нутрощі та говорити, що не потрібна йому. Проте це минало, і все знову поверталося до звичайного стану.

Однак чи зможу я спокійно жити після вчорашньої ночі? Чи пройде, те шалене відчуття, яке мене охопило декілька годин тому? І що це взагалі було?

Але далі думати про це мені завадив Владислав, який вже повернуся з пакетом ліків. Я навіть здивувалася, що він так швидко впорався.