Коли ви останній раз дивилися на небо?

Коли ви останній раз дивилися на небо?

Одного ранку, йдучи на роботу, мене зупинив чоловік. З вигляду напівбожевільний, старенький, з сивим волоссям, в пошарпаному одязі. Кажуть, з такими навіть бояться розмовляти – а ну ще поцупить що-небудь. Він схопив мене за руку і запитав: «Коли ти останній раз дивилася на небо?» Я навіть не знала, що йому відповісти. «Роззирнись кругом. Що ти бачиш?» – спитав він мене. Першим моїм бажанням було просто вихопити руку, і прямувати собі далі, але слова старенького зачепили мене. «Ну що я бачу? Місто, людей, вирує життя.» – така була моя відповідь. «Згоден. І все?» - якось розчаровано запитав він. « Ну…» - я задумалась. Дійсно. Хоч і весна надворі, а якось сумно, пасмурно. Люди в темному одязі, переважають чорні та сірі кольори. Без усмішок , кудись поспішають. «Куди, куди – на роботу.» - подумала я. Ось пройшов чоловік сварячись з кимось по телефону. Теж без усмішки. Хоча хто усміхається коли з кимось свариться . Я стояла і дивилась на перехожих. Всі заклопотані, нахмурені. Автомобілі – як безликі привиди, проїжджають мимо, і через за тоновані вікна не видно хто там. І тут мій погляд здійнявся вище. «Ооо! А тут веселіше!» Справді… Пташки весело щебечучи, перестрибували з гілки на гілку, дерева потроху оживали від довгого зимового сну. І тут погляд метнувся ще вище. «Яка краса!» - мимоволі вихопилось в мене. Небо… Неймовірно блакитне, з маленькими білосніжними хмаринками. Вони поволі та якось статечно пливли собі по вражаючому кольором небу. Поволі… Дійсно, а куди ж їм спішити? А нам куди? Пригадалась чомусь фраза « Спішити треба повільно». А небо було просто… та слів немає таких, щоб їх описати. « Ось бачиш.» - мовив до мене старий. Я всміхнулася. Вперше за останні декілька днів. І подивилася прямо у вічі старому. Його очі були такого ж кольору, що й небо над нами. Небесного. І якщо можна так мовити вони усміхалися до мене, і не тільки до мене, а до всіх – до перехожих, до калюж, до дерев, до пташок. Його усмішка була щирою і відкритою для всіх і кожного. «Дякую! - промовила я до старенького, - дуже дякую!» « Тільки не забувай підіймати очі догори» - порадив він наостанок і пішов далі. Цілу дорогу на роботу і цілісінький день на роботі я усміхалась. Хочете вірте, хочете ні, але люди всміхались мені у відповідь. І я хочу запитати тебе, читачу, - коли ти останній раз дивився на небо?