Розділ 35. Межа неповернення.

Двері за мною зачиняються майже беззвучно.І одразу стає холодніше. Не від вітру. Від усвідомлення, що тепер між мною та лісом немає нічого. Жодних стін. Жодних важких, металевих дверей. Лише кілька пасток, поради людини, яка ледве тримається на ногах, і я сама. Ранок лише зароджується. Небо затягнуте важкими сірими хмарами, схожими на брудну вату, а між стовбурами волочиться низький, липкий туман. Повітря густе від вологи й абсолютно нерухоме. Навіть птахи мовчать — ліс ніби затамував подих перед зливою або перед ударом. Я завмираю біля входу, змушуючи розпечені легені працювати повільніше. Не поспішати. «Звичайні люди дивляться під ноги. Той, хто полює, бачить усе навколо». Добре. Дивитися навколо. Я повільно оглядаю дерева, кущі, каміння. Темні стовбури. Мокрий мох. Повалена гілка. Нічого підозрілого. Але липке відчуття стороннього погляду між лопатками — ніби хтось прицілюється через оптику — не зникає. Можливо, це просто розхитані нерви. А можливо, передчуття, яке й тримає мене в живих.

Я рушаю до північного боку, туди, де каміння. Крокую обережно, намагаючись ставити ноги туди, де вже проходила раніше. Волога земля м’яко пружинить під підошвами. Ось і дріт. Тонкий, майже невидимий. Я присідаю поруч.

Натягнутий. Не пошкоджений. Полегшення торкається грудей лише на частку секунди, бо погляд ковзає далі. Каміння. Чорна багноподібна земля. Стара суха гілка. І раптом щось чужорідне ріже око. Я замираю, зупиняючи навіть подих. Одна з гілок лежить неприродно. Дурниця, просто тріска... Але мозок уже схопився за цю деталь. Я обережно нахиляюся. Поруч із каменем земля трохи прим’ята. Зовсім трохи. Мох роздавлений свіжим, важким тиском. Наче хтось став сюди твердим носком черевика й відразу відвів ногу назад. Серце робить болісний поштовх об ребра. Слід нечіткий, але надто масивний для лисиці чи собаки. Я повільно випростовуюся. У вухах починає стукати молот. Не панікуй. Думай. Лише вітер ледь ворушить верхівки дерев. І тоді я помічаю ще дещо. На корі сусіднього стовбура — свіжий, світлий задир. Наче хтось недбало зачепив дерево чимось металевим. Своєю зброєю. Крок назад. Ще один. І в цей момент ліворуч, з самої гущавини туману, лунає звук. Хрускіт.

Я кам’янію. Минає секунда. Друга. Третя. Лише власне прискорене дихання.

«Якщо він розумний — він вже знає, де ти».

Я різко розвертаюся і, змушуючи себе не зірватися на хаотичний біг, роблю швидкий крок до прихованого входу. І саме в цей момент кишеня вибухає вібрацією. Короткий, огидно чіткий сигнал. Я завмираю, відчуваючи, як кров відпливає від обличчя.

— Ні...

Чат. Забутий, виклятий телефон. Екран крізь тканину куртки спалахує мертвим блакитним світлом. Я тремтячими пальцями дістаю його. На склі — знайоме вікно:

“З'ЄДНАННЯ ВСТАНОВЛЕНО”

Дихання перехоплює. Чат, який мовчав стільки днів, знову ожив. Рядок знизу пульсує. Три білі крапки...

«— Місцезнаходження відновлено.»

По шкірі морозними голками пробігають мурашки. Я переводжу погляд на ліс. Туман став щільнішим. Стовбури перетворилися на химерні силуети.

— Тоді скажи мені, що тут, — гарячково набирають мої замерзлі пальці.

Відповіді немає. Екран гасне. Я вже думала, що це чергова помилка мережі, коли телефон знову вібрує:

«— Зупинись.»

— Чому? Ти щось бачиш?!

Три крапки миготять і зникають. Виникають знову, ніби він вагається, рахуючи ризики.

«— Так.»

Я перестаю дихати. Повільно піднімаю голову. І тоді ліворуч лунає новий звук. Схожий на кроки по мокрому листю. Один. Короткий. Важкий.

«— Він поруч.» — спалахує нове повідомлення.

— Ти це почув?! — шепочу я в екран.

«— Так.»

Ще один хрускіт. Цього разу зовсім близько — метрах у двадцяти за туманною завісою. Пальці не слухаються. Я дивлюся на маленькі, замасковані мохом двері сховища між брилами каміння. Вони так далеко.

— Ти можеш допомогти мені?!

Я повільно осідаю за камінь, намагаючись злитися з мокрою землею, марно сподіваючись на алгоритм. Телефон знову коробить короткою вібрацією.

«— Через 5 секунд почуєш вибух. Хутко до сховища.»

«— 4...»

«— 3...»

Серце гатить у вухах так потужно, що здається, цей гуркіт видасть мене на весь ліс.

«— 1...»

Глухий, оглушливий вибух розриває тишу лісу десь неподалік. Це не динаміт і не щось масове, не можу зрозуміти. Дерева дрижать, з гілок осипається важка роса, а туман підсвічується коротким рудим спалахом.  Цього розсіювання мені достатньо. Я стрімко, наче випущена стріла, зриваюся з місця. Ноги самі несуть мене до каміння. Я впадаю у вузький проріз, втягую двері й засуваю всі засови — важкі, іржаві важелі входиться в пази з сухим залізним клацанням.

У повній темряві, не витрачаючи часу на ліхтарик, я лечу знайомим коридором. Стіни дихають сирістю й пліснявою, але мої пальці самі знаходять повороти та виступи. Я знаю цей шлях назубок. Двері до нашої житлової кімнати відчиняються від мого сильного поштовху.

Він сидить біля столу. Такий самий блідий, виснажений, з тінню смерті під очима, як і пів години тому. Але тепер у його руках — важкий темний автомат. Вів тримає його впевнено, натреновано, ніби точно знав, що саме я побачу ззовні. Його погляд прикований до мене. Не кліпаючи. Ніби він увесь цей час не зводив очей від дверного прорізу.

— Він там? — його голос звучить глухо, як із бочки.

Я роблю важкий, рваний вдих, намагаючись прогнати з легень задишку.

— Дріт цілий.

Він мовчить. Лише міцніше стискає рукоять зброї. Чекає.

— Але... — я відчуваю, як уздовж хребта стікає крапля крижаного поту. — Там є сліди. І подряпина на корі.

Обличчя мого супутника не дрижить. Жоден м'яз не здригається. Лише погляд стає іншим — скляним, нелюдськи холодним і розрахованим. Так дивиться той, хто більше не збирається ховатися. Він повільно, долаючи біль, піднімається на ноги. І цього разу я не кажу йому сісти. Я не нагадую про його рани. Бо тепер ми обоє знаємо одну просту й страшну істину: ці дні ми жили в марній надії, він слідкує і слідкував весь час.