Розділ 34. Задушлива впертість

Мене будить тихий металевий звук. Я різко розплющую очі. Перші кілька секунд свідомість відмовляється зібратися докупи, але потім я помічаю — матрац поруч порожній. Серце боляче стискається. Він стоїть біля столу, важко спираючись однією рукою на край. Іншою — майже безсило — намагається застебнути ремінь. Розтріпаний , втомлений але все ще дужий і мужній. Виглядає жахливо. Блідий, наче тримається в повітрі лише завдяки власній упертості і суворості. 

— Ти що робиш?..

Він коротко, рвучко видихає:

— Треба перевірити пастки.

Голос спокійний. Наче це звичайнісінька річ у світі. Я кілька секунд просто заціпеніло дивлюся на нього.

— Ти ж ледве стоїш!

— Але ж стою.

І саме в цей момент його веде в бік. Рука з гучним тріском впирається в стіну, підніжки підкошуються. Я миттєво опиняюся поруч.

— Та ти ж навіть кроку нормально зробити не можеш!

М’язи на його обличчі напружуються від роздратування:

— Ми не можемо зараз шукати інше укриття. Отже, маємо знати напевно, чи безпечний периметр.

Я гнівно мружусь:

— Вчора ти навіть не пам’ятав, де знаходишся!

— Мені вже краще.

Він робить крок до виходу. Я одразу виростаю перед ним, перегороджуючи дорогу.

— Ні.

Його погляд повільно піднімається на мене. Спокійний, але важкий, суворий.

— Якщо дріт порвався, чи зсунута розтяжка, або… — він на секунду затинається, — …якщо хтось уже блукав поруч, ми мусимо це знати.

Тиша в схованці стає густою та важкою. І до мене раптом доходить: він боїться не того, що пастки дали збій. Він боїться, що поки ми спали, хтось стояв по той бік дверей і просто спостерігав. Я мимоволі озираюся на вхід, ніби просто зараз можу почути чужі кроки.

— Тобто він може повернутися будь-якої миті?..

— Якщо він розумний — так.

Паніка змушує мозок працювати швидше. Я так хвилювалася за його стан, що геть забула про загрозу ззовні. Ми не самі. Нас шукають.

— А він розумний, — тихо додаю я.

Повітря в кімнаті здається майже задушливим. Я мимоволі стискаю поранену руку, відчуваючи, як пульсує біль.

— Тоді нам треба тікати.

Він мовчить довше, ніж я очікувала. Потім повільно, втомлено проводить долонею по обличчю.

— Не зараз.

Я різко підводжу голову:

— Авжеж не зараз! Ти й п'яти метрів не пройдеш.

У мені спалахує гримуча суміш із люті та страху. Він же дивиться просто перед собою, карбуючи кожне слово:

— Перевірити периметр. Поставити ще кілька сигналок. Підготувати найнеобхідніше, щоб у разі чого швидко взяти і…

— …і бути готовими до всього, — з несподіваною для самої себе рішучістю закінчую я за нього.

— Я вже зрозумів, що ти винахідлива і вмієш відбиватися, — спокійно каже він. — Але я хочу підготувати тебе професійно.

— Хочеш зробити з мене бійця?

— Не зовсім. З твоєї розповіді я зрозумів, що ти діяла наосліп і хаотично. Того разу тобі просто пощастило, але не розраховуй на удачу постійно.

Логічно. І саме ця його бісова правота злить мене ще більше. Бо він має рацію: я йшла ва-банк і була готова померти. Він знову робить крок до дверей — і цього разу завмирає майже одразу. Я бачу момент, коли світ для нього знову «пливе». Рука з силою впирається в стіну, пальці біліють, дихання збивається.

— Сядь, — різко відрізаю я. — Це наказ.

Він видавлює з себе кволий хмик:

— З тебе поганий командир.

— А з тебе — поганий ходячий труп.

Він не відповідає. І ця мовчанка говорить краще за будь-які слова. Я вдивляюся в його обличчя: у темні синці під очима, у глибоку втому, у те, як він час від часу завмирає, намагаючись зібрати думки докупи.

— Ти хоча б усвідомлюєш, що ледь не помер?

— Усвідомлюю.

І від цієї його сухої констатації стає тільки гірше.

— Тому зараз ти залишаєшся тут. Кажи, що робити, я сама все перевірю.

— Ні, — одразу хитає він головою.

— Чому «ні»? Думаєш, не впораюся?

— Впораєшся, — у його голосі виразно чутно сумнів. — Саме тому й ні.

Я роздратовано зсуваю брова:

— У цьому мала бути якась логіка?

Він важко видихає, ніби навіть прості пояснення висмоктують із нього останні сили.

— Якщо він десь поруч, ти його просто не помітиш.

— А ти зараз навіть рівно стояти не здатний! — виривається в мене гучніше та різкіше, ніж я планувала.

Він відводить погляд. На двері. На зброю біля стіни. На все, крім мене. І тихо, майже пошепки проказує:

— Я хоча б знаю, що шукати.

Ці слова боляче б’ють під дих. Він уже автоматично прораховує найгірше. Вже подумки готується до того, що я можу не повернутися.

— Добре, — твердо кажу я. — Тоді навчи мене.

Він мовчить кілька секунд, зважуючи мої слова, і зрештою ледь помітно киває:

— Почнеш із ближнього дроту з північного боку.

— Там, де каміння?

— Так. Якщо дріт натягнутий — не чіпай.

Він говорить повільніше, ніж зазвичай. Добирає слова обережно, контролюючи кожну інтонацію:

— Дивись на землю поруч.

— Навіщо?

— Сліди. І не лише від взуття.

— А що ще шукати?

— Зламані гілки. Зсунутий мох. Зрушене каміння. — Його погляд стає холодним, гранично зібраним. — Звичайні люди дивляться під ноги. Той, хто полює, — бачить усе навколо.

У схованці запанувала тиша. Я вбираю кожне слово, закарбовуючи в пам'яті. І в якийсь момент ловлю себе на дивному відчутті: це вже не просто урок. Це інструктаж їх виживання.

Цей експрес-курс затягується хвилин на тридцять. І спостерігаючи за ним, я зненацька помічаю, як сильно змінилася сама. Новий, зруйнований світ встиг нагородити мене новими звичками: уважність, залізна зосередженість і пам'ять, яка тепер вбирає все на льоту. Не знаю, як це працює, але інформація карбується в голові миттєво. Якби ці навички були в мене раніше, у тому, минулому житті… Все могло б скластися інакше. Набагато краще.