Розділ 33. Між свідомістю

Все тіло кричить про відпочинок, але розум і тривога міцно тримають мене в реальності. Я постійно перевіряю його дихання, пульс. Здається, його стан стабілізувався. Періодично він приходив до тями, на короткі миті, але не зовсім зрозумів де він знаходиться. Тиша тримається довше, ніж я очікувала.

— Позитивна динаміка… — шепочу я.

Наче він може почути. Наче це важливо. Я зсуваюся ближче до нього. Сідаю так, щоб бачити обличчя. Світло майже вимкнене. Лише слабкий відблиск від пристрою. Його повіки здригаються. Я завмираю. Очі відкриваються. Повільно. Цього разу — довше. Погляд не такий порожній, як раніше. Але ще не повністю тут. Він дивиться… ніби крізь мене.

— Не рухайся, — одразу кажу.

Різко. Інстинктивно. Він хмуриться. Ледь.

— де…

Голос тихий. Хрипкий.

— У схованці. Ми повернулись.

Він намагається зібрати думки. Я це бачу.

— ти…

Я нахиляюсь ближче.

— Я.

Він моргає повільно. Один раз. Другий.

— Ти жива…

Не питання. Факт. Я ковтаю повітря.

— Як і ти… тепер твоя черга лежати і не геройствувати.

Ледь криво усміхаюсь. Але всередині все ще стискає. Він намагається піднятись. Я одразу тисну його назад.

— Ні. — коротко і твердо відповідаю. — Тобі ще зарано рухатися. 

Його тіло напружується. На секунду.

— Треба перевірити…

— Ти нічого не перевіриш, я вже зробила це сама. 

Я ближче. Майже над ним.

— Ти навіть сидіти нормально не можеш.

Його погляд спершу вперся в мене, сповнений заперечення, але згодом пом'якшав, ніби він нарешті змирився з неминучим. Цього разу він дивився довше, ніж зазвичай — вивчав, оцінював, зважував. А потім… видихнув. Це сталося вперше. Його опір нарешті згас.

— добре…

Ледве тихо відповів. Я завмерла на секунду.  Він погодився. Це… нове. Я беру пляшку з водою. 

— Повільно. Маленькими ковтками.

Підводжу його трохи. Підтримую голову. Він робить ковток. Ледь. Ще один. Я обережно опускаю його назад. Він заплющує очі. Але вже не так, як раніше. Не провалюється. Просто… закриває. Дихає рівніше. Я сиджу поруч. Все ще напружена. Все ще не довіряю цьому спокою.

— Не засинай глибоко, — тихо кажу.

Він ледь чутно хмикає.

— контролюєш…

Майже беззвучно. І чомусь це б’є сильніше, ніж усе інше.

— Я просто… не даю тобі померти.

Тиша знову повертається. Але тепер вона інша. Не така холодна. Я спираюсь спиною об стіну. Повільно. Очі знову закриваються. І цього разу… я дозволяю собі на секунду не рахувати його дихання. Темрява накриває. Я смикаюсь. Різко, крізь сон. Дихання збите. Серце б’є занадто швидко. Я не одразу розумію, де я. Потім — все повертається. Схованка. Ліс. Він. Я провалилася у сон. Різко повертаю голову. 

— Чорт…

Підповзаю ближче. Рука одразу до його пульсу.  Є. Я видихаю так різко, що аж боляче в грудях.

— Добре… добре…

Шепочу. Більше собі, ніж йому. Скільки я спала?.. Я дивлюсь на нього уважніше. Обличчя вже не таке бліде. Дихання рівніше. Але…

— Ти спиш?

Тихо. Жодної реакції. Я нахиляюсь ближче. Ледь торкаюсь його плеча.

— Чуєш мене?..

Його повіки здригаються. Я завмираю.

— Давай…

Ледь чутно. Очі відкриваються. Повільно. Але цього разу — інакше. Фокус. Не одразу. Але є. Він дивиться прямо на мене.

— Ти… тут…

Голос тихий. Але вже не порожній. Я видихаю.

— А куди я подінуся.

Ледь криво усміхаюсь. Втомлено. Він моргає. Наче збирає думки.

— Скільки…

— Кілька годин. Ти відключився.

Він намагається поворухнутись. Я одразу кладу руку йому на плече.

— Навіть не думай.

Він дивиться на мене.

— Я нормально.

— Ні. Ти ледве не помер у мене на руках.

Він хмуриться. Ледь. Наче хоче заперечити. Але не знаходить сил.

— …голова…

— Я знаю.

Тихіше. Я беру пляшку. Подаю.

— Повільно.

Він робить ковток. Потім ще один. Дихає глибше. Я спостерігаю за кожним рухом.

— Краще?

Він киває. Ледь. І потім, тихо:

— Ти мене тягнула.

Я завмираю.

— Було діло.

— Далеко?

Я коротко видихаю.

— Достатньо, щоб ти був винен мені до кінця життя.

Ледь усміхаюсь. Він дивиться. І на секунду… теж. Майже непомітно.

— Я запам’ятаю.

Щось змінилося, але це не важливо. Він живий. І цього разу — по-справжньому тут. Я дивлюсь на нього ще кілька секунд. Переконуюсь, що очі не “пливуть”.

— Треба поїсти.

Він одразу хмуриться.

— Не хочу.

— Це необхідно.

Спокійно. Але жорстко. Дістаю з наших запасів те, що найбільш легке. Повертаюсь до нього.

— Хоч трохи.

Він дивиться на мене. Довго. Я сідаю ближче. Кладу їжу йому в руку. Він відмовляється. Очікувано. І просто… підношу ближче.

— Або сам, або я тебе зараз як дитину буду годувати.

 Він дивиться здивовано, але з цікавістю. І на секунду в його погляді щось змінюється.

— Серйозно?

— Абсолютно.

Після короткої паузи він здається. Повільно. Наче це зайве зусилля. Шматок маленький. Жує довго. Я не відводжу погляд.

— Повільно.

Він киває. Ледь. Ще шматок. І раптом завмирає. Закриває очі на секунду. Я одразу напружуюсь.

— Нудить?

Пауза. Він робить глибокий вдих.

— Трохи.

Я забираю їжу.

— Досить.

Він відкриває очі.

— Ще можу.

— Добре, але трохи. 

І цього разу він… не сперечається. Я простягаю воду.

— Маленькими ковтками.

Контролюю кожен рух.

— Так краще?

Він киває.

— Ти тепер завжди будеш командувати? 

Ледь хрипко.

— Тільки коли ти безсилий.

Він спостерігав за мною — цього разу без жодного спротиву. Лежав нерухомо, дихав рівно й розмірено. Я вже грішним ділом подумала, що він знову поринув у сон, аж раптом його погляд зачепився за мою руку. Я інстинктивно смикнулася, намагаючись сховати її в тінь.