Розділ 32. Межа витривалості

Пальці тремтять, коли я торкаюсь його обличчя. Я відчула значне полегшення,і на мить здається, що цього достатньо. Що все буде добре. Але він не рухається. Зовсім. Я завмираю.

— Відкрий очі!

Нічого. Серце починає битися швидше.

— Це не смішно…

Голос зривається. Я легенько торкаюсь його плеча. Трусити боюся.

— Чуєш мене?..

Тиша. І тоді страх накриває різко. Повністю.

— Ні… ні, ні, ні…Як довго ти непритомний…

Я швидко перевертаю рюкзак. Руки не слухаються. Блискавка заїдає.

— Чорт!

Нарешті відкриваю. Вода. Я дістаю пляшку. Кришка падає. Я навіть не піднімаю. Повертаюсь до нього.

— Тримайся… добре? Тільки не зараз…

Я обережно піднімаю його голову. Занадто важка. Неприємно безвольна.

— Чуєш мене?!

Голос вже різкіший. Я змочую руку водою. Проводжу по його обличчю. По щоках. По скронях.

— Давай… прокидайся…

Нічого. Дихання є. Але він — ні. Телефон у кишені раптом оживає. Я здригаюсь. Дістаю. Світло слабке. Голос — тихий. Рівний.

— …стан: без свідомості…

— Я це бачу! — різко.

Пауза. І спокійно:

— …перевір голову…

Я ковтаю повітря. Кладу телефон поруч. Руками обережно проводжу по його волоссю. Повільно. Шукаю. І знаходжу. Рана. Невелика. Кров не тече. Але є.

— Є…

Шепочу.

— Кров є…

— …кровотеча активна?…

— Ні… ні, вже ні…

Пауза.

— …ймовірний струс…

Серце стискається.

— І що мені робити?!

Тихіше. Але різко.

— …стабілізуй…

Я завмираю.

— Як?

— …голова — на бік…

— …контроль дихання…

— …вода — не заливати в рот…

Я швидко дію. Повертаю його голову обережно. Я кладу руку йому на грудну клітку. Відчуваю. Підйом. Спад. Дихає.

— Він дихає…

Пауза.

— …стимуляція…

Я хмурюсь.

— Що це значить?

— …голос…

— …дотик…

— …біль помірний…

Я стискаю його плече.

— Нужбо…

Сильніше.

— Чуєш мене?

Ще раз.

— Ти не маєш права мене покинути!

Я легенько плескаю його по щоці. Раз. Другий.

— Прокинься…

Секунда. Друга. І тоді — ледь помітний рух. Я завмираю.

— Давай…

Шепочу.

— Ще…

Його повіки здригаються. Повільно. Наче крізь щось важке. Очі відкриваються. На секунду. Погляд розмитий. Порожній.

— Гей… це я…

Я нахиляюсь ближче.

— Ти мене чуєш?

Пауза. Його очі намагаються сфокусуватись. І дуже тихо:

— ти.

Серце різко стискається.

— Так. Я.

Я стискаю його руку.

— Ти живий. Чуєш?

Його погляд знову пливе. Закривається.

— Ні— ні, будь ласка…

Я нахиляюсь ближче.

— Не засинай!

Але він вже не реагує. Знову. Тиша. Тільки дихання. Я завмираю. Слухаю. Живий. Але не зі мною. Я повільно опускаю голову. Руки тремтять. І тільки зараз розумію — він не зможе йти.

— …стан нестабільний…

Я піднімаю голову. Дивлюсь у темряву.

— І що мені тепер робити?..

Пауза. І тихо:

— …вирішуй швидко…

Я дивлюсь на нього. Потім — у ліс. Темрява вже повністю накрила. І я розумію: тепер ми або виживемо разом… або не виберемось звідси взагалі. Я уважно подивилася на нього. На його обличчя. На закриті очі. На груди, що ледь піднімаються. Живий. Але… не тут. Я ковтаю повітря. І тільки зараз відчуваю себе. Рука палає. Не просто болить — горить. Пульсує. Кров вже не ллється, але кожен рух віддає різким болем. Я стискаю зуби. Ноги теж не кращі. Слабкість така, ніби з мене витягли все. Я заплющую очі на секунду. Тільки на секунду. І одразу відкриваю. Ні. Не можна. Якщо я зараз сяду — я не встану. Я дивлюсь навколо. Ліс. Темрява. Холод вже підкрадається. Ніч буде довгою. Занадто довгою.

— Тут залишитися не можна…

Тихо. Але впевнено. Я дивлюсь на нього знову.

— Чуєш? Я тебе звідси витягну.

Він не відповідає. Звісно. Телефон теплий у руці.

— …температура середовища знижується…

— Я бачу.

Різко.

— …ризик переохолодження зростає…

Я видихаю.

— Знаю.

Пауза. І тихо:

— …рух — пріоритет…

Я стискаю телефон.

— Дякую.

Я дивлюсь на свою куртку. Потім — на нього. І думка приходить одразу. Єдина. Шепочу.

— Добре. Значить так.

Я скидаю куртку. Холод одразу пробирає шкіру. Але це не важливо. Розстеляю її на землі. Руки не слухаються. Пальці тремтять. Я підсуваю тканину ближче до нього.

— Зараз…

Я нахиляюсь. Піднімаю його плечі. Важкий. Надто.

— Чорт…

Він вислизає. Я ледь втримую. Рука різко прострілює болем. Я стискаю зуби.

— Не зараз… тільки не зараз…

Знову. Я змінюю хват. Обережніше. Повільніше.

— Давай…

Шепочу, ніби він може допомогти.

— Трохи…

Ще ривок. І я перекочую його на куртку. Він стогне. Ледь чутно. Я завмираю.

— Ти реагуєш, це добре.

Рука сама тягнеться до його голови. Я підкладаю складений край куртки під неї. Фіксую. Як можу.

— …уникай різких рухів…

— Я намагаюсь…

Видих. Я беруся за рукави. Тягну. Нічого. Він навіть не зрушив. Я дивлюсь на нього. Потім на свої руки. Другий раз. Я напружуюсь. Усе тіло. Спина. Ноги. Рука кричить болем.

— Давай…

Ривок. Куртка зрушує. На сантиметр. Я різко вдихаю.

— Ще трохи…

Ледь чутно. Ще раз. Тканина ковзає по землі. Повільно. Занадто повільно. Я роблю крок назад. Тягну. Дихання збивається.

— …зупинка рекомендована…

— Ні…Потім…

Я не зупиняюсь. Бо знаю —якщо зупинюсь зараз… я не продовжу. Гілки чіпляються за куртку. Гальмують. 

— Чорт!

Рука майже не слухається. Пальці ковзають. Я перехоплюю. І знову тягну.

— …контролюй стан…

— Він дихає!

Різко.

— Я відчуваю!

Пауза. І тихо: