Розділ 30. Коли тиша зникла

Двері ще трохи хитаються після того, як вони вибігли. І знову — тиша. Я стою посеред заправки. Одна. Пістолет у руці. Дихання нерівне. Все сталося надто швидко. Ще секунду тому — вони були тут. А тепер… нічого. Я роблю крок на вулицю. Потім ще. Слухаю. Ліс мовчить. Але це вже не та тиша. Наче… щось чекає. Я стискаю рукоять сильніше.

— Він повернеться… — тихо кажу собі. — Повинен…

Телефон у кишені раптом стає теплішим. Я завмираю. Повільно дістаю. Екран світиться. Ледь помітно. Я вдихаю різко.

— Ти тут?..

Пауза. І тоді — текст. Повільно. Наче пробивається крізь щось.

— …ти сама…

Серце стискається.

— Я знаю.

Руки тремтять.

— Де він? - питаю я.

Пауза. Довша.

— …відведений…

Я хмурюсь.

— Що це значить?

Кілька секунд — нічого. І потім:

— …його заманили…

Холод проходить по спині.

— …це пастка…

Я різко піднімаю голову. Порожньо. Але тепер я знаю — це не випадково. І відповідь приходить одразу:

— …вони вже йдуть…

Я завмираю. Дихання зривається.

— Ні…

— …сигнал…

— …пастка…

— …ти — центр…

Я стискаю телефон.

— Скільки часу?

Коротка пауза.

— …Відлік 2 хвилини…

Серце калатає. Я озираюсь. Вікна. Двері. Виходи. Все раптом здається відкритим. Вразливим.

— Що робити? — шепочу.

Пауза. Довша, ніж треба. І потім:

— …рухайся…

— …не прямо…

— …ламай маршрут…

Я різко вдихаю. Рухатися нелогічно. Як раніше. Як він вчив. Я ховаю телефон. Пістолет — в руці. Щойно я зробила крок і краєм ока побачила. Вони. Пересуваються прямо у мій бік. Занадто швидко. Сердце шалено б'ється. Холод проходить по спині. Світло вже ближче. Я відчуваю його. Навіть не дивлячись. Шукає. 

— Чорт…

Я різко розвертаюся і влітаю назад у приміщення. Двері за спиною ще не встигають закритися, як зовні щось рухається.

— …вони бачать… — з’являється текст.

— Я вже зрозуміла!

Я хапаюся за край прилавка, намагаючись заспокоїти дихання. Думай. Думай. Втекти не встигну. Значить — триматися тут…

Світло прорізає вікно. Наступна секунда — і скло вибухає всередину. Я падаю на брудну підлогу, закриваючи голову. Гуркіт, удар, і над моєю потилицею проноситься щось розпечене. Запах горілого пластику б’є в ніс. Вони вже в отворі. Два силуети. Рухи різкі, ламані, позбавлені людської плавності. Червоний лазерний промінь розрізає простір, обпалюючи полиці. Метал скрегоче, пластмаса стікає чорними краплями. Я піднімаю погляд.

— Тримайся нижче! — шепочу сама собі.

Я перекочуюсь за стелаж. Ще один промінь. Ближче. Занадто.

— …не стій… — блимає екран.

— Я і не стою!

Я різко піднімаюсь і стріляю. Раз. Другий. Кулі відскакують. Безглуздо. Вони навіть не здригаються. Це все одно що кидати камінці в танк.

— Це не працює!

Пауза. Коротка. І тоді:

— …паливо…

Я завмираю. Погляд падає на колонки зовні. І каністри поруч. Бензин.

— Ти серйозно?!

— …вогонь…

Серце стискається.

— Я згорю разом із ними!

Пауза. І відповідь:

— …якщо залишишся — теж…

Тиша. І я розумію. Вибору немає. 

— Якщо згорю, принаймні заберу з собою хоча би цих.

Я різко повзу до прилавка. Відкриваю нижню шафу. Каністра. Руки тремтять, коли я її тягну. Важка. Запах бензину б’є в ніс. Ще один вибух — і поруч розлітається стіна. Я падаю, притискаючи каністру до себе.

— Швидше… швидше…

Я відкручую кришку. Руки ковзають. Чорт. Ще раз. 

— Ну давай ! 

Відкрилась. Я різко піднімаюсь і виливаю бензин. На підлогу. На полиці. Слідом до входу.

— …підпали…

Я хапаю щось зі столу. Запальничка. Стара. Ледь працює.

— Ти знущаєшся…

Клац. Нічого. Ще раз. Клац. Іскра. Маленьке полум’я.

— Давай…

Я кидаю її в бензин. Секунда. І — вогонь спалахує. Різко. Жорстко. Полум’я біжить доріжкою. Швидше, ніж я очікувала. Вогонь здіймається до стелі. Жорстоке, яскраве полум’я біжить до ворогів. Я відступаю, але хвиля жару наздоганяє мене. Вибух! Повітря вибиває з грудей. Мене відкидає до стіни. 

— ААХ…

Щось пекуче впивається в руку. Біль такий гострий, що темніє в очах. Я стискаю зуби. Не зараз. Один із них заходить у вогонь. Без вагань. Але рух змінюється. Повільніше. Полум’я обліплює його корпус. Щось тріщить.

— Це працює… — шепочу.

Другий обходить. З іншого боку. Розумні. Занадто.

— …ліворуч! — спалахує текст.

Я перекочуюсь, і в ту ж мить промінь лазера випалює діру в підлозі там, де була моя голова. Я стріляю в дим, просто щоб виграти секунди. Повітря стає отруйним. Дим роз’їдає очі. Вогонь розростається. Дихати важко. Очі сльозяться.

— Я задихнуся…

— …вихід… позаду…

Я обертаюсь. Через завалені двері я вискакую назовні, падаючи на асфальт. Легені жадібно ковтають холодне повітря. Я піднімаюсь. Ще один ривок. Чорт! Ще один вибух вибиває землю з під ніг. Заправка за моєю спиною перетворилася на палаюче пекло. Один із них — ще всередині. Другий… зникає в клубах диму. Телефон теплий у руці.

— …один знищений…

Пауза.

— …другий активний…

Я заплющую очі. Дихаю. Жива. Поки що. Рука пульсує болем. Я стискаю її. Кров просочується крізь пальці.

— Як тебе вбити…— хрипко.

Я повільно піднімаюсь. Ноги тремтять. Але тримають. Я дивлюсь у темряву. Туди, де він. Вогонь тріщить. І я розумію - більше зупинятися не збираюся. 

— Ти ж все одно повернешся… — тихо.

Тінь рухається. Різко. Праворуч. Я завмираю. Другий. Він не пішов. Він обійшов. Серце різко б’ється. Але страх… інший. Не той, що був раніше. Гостріший. Холодніший. Я піднімаю пістолет. Телефон вібрує:

— …тікай…

Я стискаю його сильніше. І раптом — думка. Різка. Чітка.

— Вони діють за алгоритмом… — шепочу я.