Розділ 29. Полювання на мисливця

Я боюся навіть дихати — здається, мій вдих розірве цю скляну тишу. Він не дивиться на мене. Його погляд прикутий до хащів, де щойно розчинився той, інший. А я не можу відірвати очей від жетона у своїй руці. Метал холодний. Неприродно важкий. Наче в ньому більше, ніж просто шматок заліза. Я піднімаю погляд на нього. Він стоїть трохи осторонь. Нерухомий. Погляд застиг десь повз мене. Наче він уже не тут. Я знову дивлюсь на жетон. Повільно перевертаю. Світло ковзає по подряпаній поверхні. Літери трохи стерті. Але читаються.

MAX REED 

B+

Я ковтаю повітря. І тільки зараз помічаю ще один рядок. Букви. Я завмираю. Військово-морський флот…То от звідки ці навички. Всі ці рухи. Точність. Холод. Я піднімаю погляд на нього знову. І вперше бачу не просто людину, яка вижила. А того, хто був до цього готовий. Це не випадковість. Це послання, написане кров'ю на сталі.

— Він повернеться, — мій голос звучить чужо, наче з-під води.

— Я не розумію, — відрізає він. Коротка пауза, у якій чути, як скриплять його зуби. — Він загинув... Принаймні, я так думав.

Він нарешті повертає голову. Його очі — два темних провали, у яких плещеться лють, змішана з крижаним сумнівом.

— Ти думаєш, що це він? Хіба ти б його не впізнав?

— Жетон його, — кидає він, але я бачу, як здригається його рука.

— Це не означає, що це він. Можливо, це…

— Тоді у мене ще більше питань.

Напруга між нами стає майже фізичною, як перед грозою. Його розгубленість лякає мене більше, ніж ворог у лісі. Якщо зламається він, тоді ми обоє мертві.

— Стій! — я хапаю його за лікоть, намагаючись пробити цей панцир. — Ти сам казав: ти або думаєш, або помираєш. Всі відповіді зараз там, у темряві. Нам треба працювати.

Він завмирає. Погляд фокусується, стає гострим, як лезо скальпеля. Отямився.

— Підеш назад.

Я відчуваю, як серце пропускає удар.

— Одна?

— Швидко. І тихо. — Голос став сухим, позбавленим емоцій. Це наказ. — Візьмеш в укритті дріт. Датчики, батареї і ту сіру сумку, що я складав окремо.

Я киваю, закарбовуючи кожне слово в пам'яті.

— А ти?

— Я залишусь тут. Буду його тінню.

— Це самогубство.

— Це полювання. Йди.

Ліс змінився. Тепер він не просто мовчав — він стежив за мною тисячами очей. Кожен хрускіт гілки під ногою здавався пострілом. Схованка зустріла мене мертвою тишою, яка більше не здавалася безпечною. Руки працювали на автоматі: дріт, датчики, сумка… Я хапала все підряд, відчуваючи, як за спиною згущується липка темрява. Коли я повернулася, він уже був частиною лісу. Навіть я не відразу помітила його в засідці.

— Давай речі. Присядь і оглядай периметр.

Його пальці літали. Він з'єднував контакти, натягував майже невидиму нитку між корінням, підключав датчики. У кожному русі відчувався професіоналізм, від якого ставало моторошно. Скільки разів він робив це раніше?

— Це сигнал? — шепочу я, дивлячись на маленький світлодіод.

— Якщо він зачепить дріт — я знатиму.

— А машини?

Він на секунду застиг, і тінь пробігла його обличчям.

— Теж. Ризик великий, але нам треба знати про його наближення раніше, ніж він знайде нас. 

Ми повернулися до схованки, щоб залишити її назавжди.

— Беремо лише необхідне, — скомандував він.

Ми рухалися як злагоджений механізм. Вода, ніж, залишки їжі.

— А все інше? — запитала я, дивлячись на залишені речі.

— Має виглядати так, ніби ми втекли в паніці.

Тепер ми не ховалися. Ми розставляли знаки. Він навмисно ламав гілки, залишав чіткі відбитки взуття на вологому ґрунті. Ми вели хижака до капкана.

Заправна станція виринула з туману, як привид минулого життя. Порожня, іржава, вона дихала пусткою. Перед самим виходом на відкритий простір він різко розвернув мене до себе. Його пальці міцно стиснули мої плечі.

— Слухай мене. Зараз ми йдемо на ва-банк. Ти будеш на виду. Створимо ілюзію, що ти переховуєшся всередині одна. В мене буде більше шансів його спіймати, якщо мене поруч не буде.

Паніка підкотила до горла, я відкрила рот, щоб закричати «Ні!», але він перебив:

— Але я буду поруч. Він просто не знатиме про це. Не імпровізуй. Просто сиди і чекай.

Всередині станції було холодно, як у морзі. Я сіла під стіною так, щоб світло з вулиці окреслювало мій силует. Пістолет у руці здався невагомим, непотрібним шматком металу. Час перетворився на густу смолу. Мої думки давили на мозок. Вперший раз він навмисне заманював нас на відкриту зону, там де вони з легкістю нас знайдуть. Отже він не буде довго чекати, щоб знайти нас знову. Важко сказати як довго я сиділа отак. Не пригадаю чи доводилося мені колись так сильно боятися живої людини. І раптом…Перша пастка спрацювала. Я напружилася в очікуванні, але нічого не відбулося. Він грає у свою гру, здається не вперше, а отже перевіряє нас. І ось — знову звук. Інший. Друга пастка спрацювала. Моя теорія підтверджується…

І тоді — кроки. Повільні. Чужі. Впевнені. Двері пронизливо скрипнули, пускаючи всередину холодний протяг. Він заходить. Спокійно. Так ходить той, хто знає, що жертва загнана в кут. Наші погляди зустрічаються. І цього разу — він ближче. Серце забилося об ребра, наче спійманий птах. Тиша. Минуло кілька секунд, які здалися вічністю.

 — Одна? — його голос був м'яким, і від цього в мене заніміли пальці.

Я мовчала, стискаючи руків'я пістолета до болю в суглобах. Він зробив крок ближче. Його очі блищали божевільним вогнем.

— Значить… він десь поруч. Знаєш… він його не вберіг, — він кивнув у бік лісу, натякаючи на Макса. — І тебе не врятує. І я зараз не про цю іграшку в твоїх руках…

Тінь за його спиною ожила миттєво.

— Лягай! — прогримів знайомий голос.

Я впала на бетон за секунду до того, як два тіла зіткнулися в повітрі. Глухий удар, хрип, звук розірваної тканини. Це не була бійка — це була м'ясорубка. Жорстко, без зайвих слів, лише звіряча сила. Різкий ривок — і ворог, якимось неймовірним зусиллям викрутився, наче в нього нескінченний запас сили, відштовхнув мого захисника. Він знову розчинився в темряві так само швидко, як з'явився.