Розділ 27. Гра поза сигналом

Двері зачиняються тихо. Але тиша вже інша. Вона більше не захищає. Вона тисне.Я стою посеред кімнати. І не можу заспокоїтись. Його слова все ще звучать в голові.

Він не заходив. Він дивився. 

Я різко обертаюсь.

— Це ненормально.

Голос звучить голосніше, ніж я хотіла. Він не відповідає. Проходить далі. Спокійно. Занадто.

— Ти це розумієш? — я роблю крок за ним. — Хтось був тут. Прямо тут. Знову. І навіть не зайшов.

Тиша.

— Це не просто “ще один, хто вижив”, — додаю я, і голос вже напружений. — Це…

Я не знаходжу слова.

— Проблема, — коротко каже він.

Я різко дивлюся на нього.

— Проблема? Серйозно?

Він піднімає погляд. Спокійний. Контрольований. І це знову дратує.

— Так, — відповідає він.

Просто. Наче це нічого. Мене це зриває.

— Ні! — я майже нервово сміюся. — Це не “проблема”! Це означає, що тепер ми не тільки від машин ховаємось! Я роблю ще крок.

— Це людина! Жива! І вона поводиться гірше за них!

Він мовчить.

— Чому ми взагалі тут лишаємось? — різко кидаю я. — Чому просто не піти? Знайти інше місце!

Пауза. Він дивиться на мене. Довго.

— Бо тут ми вже знаємо правила.

Це звучить тихо. Але твердо. Я завмираю.

— Які ще правила? — майже шепочу.

— Його, — коротко каже він.

Тиша. Серце стискається.

— Ти серйозно? — голос знову піднімається. — Тобто ти пропонуєш… чекати? Поки він вирішить, що з нами робити?

— Я пропоную не робити дурниць.

Спокійно. Рівно. І це знову… зачіпає.

— Дурниць? — я нервово усміхаюсь. — Втекти — це дурниця?

Він не відводить погляд.

— Якщо ти не знаєш, від чого тікаєш — так.

Пауза. І це остаточно ламає.

— Я не можу так! — виривається. — Я не ти! Я не можу просто сидіти і аналізувати, поки хтось десь поруч вирішує, чи вбити мене! Він мовчить. Я роблю ще крок.

— Я не робот!

Слова вириваються різко.

— І не військова! Або, ким ти був, але… — я не можу просто вимкнути все, як ти!

Тиша. Різка. Він завмирає. На секунду. І цього достатньо. Він піднімається. Повільно. Підходить ближче.

— Вимкнути? — тихо повторює він. — То он ким ти мене вважаєш? Порівнюєш в ними? 

Я ковтаю повітря. Його погляд змінюється.

— Ти правда думаєш, що я нічого не відчуваю?

Голос тихий. Але в ньому вже є напруга. Я мовчу.

— Думаєш, мені байдуже? — ще крок. — Думаєш, я таким був завжди?

Його голос стає жорсткішим. Я відступаю на півкроку. І він це помічає.

— У мене є почуття, — тихо каже він і зупиняється. — Як і в усіх. 

Пауза.

— Але в цьому світі…З ними не вижити.

Тиша. Густа. Важка. Я дивлюся на нього. І вперше бачу не просто холод. А те, що за ним.

— Ти або думаєш, — додає він тихо, — або помираєш.

Слова зависають між нами. Я відводжу погляд.

Дихання збите. Серце б’ється швидко. Але вже не так. Інакше. Пауза. Довга. Він відступає першим. Повертається до столу. До своїх деталей. Наче нічого не було. Але було. Я повільно сідаю на матрац. Стискаю руки. І вперше думаю не про втечу. А про інше. Як вижити… поруч з ним. І поруч із тим, хто вже знає, де ми.