Розділ 26. Чужий хід

Ніч приходить непомітно. Він не зупиняється. Сидить біля столу, схилившись над деталями. Ті ж дроти. Метал. Маленькі механізми, які я вже починаю впізнавати, але все ще не розумію до кінця. Його рухи повільніші, ніж вдень. Але не менш точні. Я дивлюся на нього довше, ніж треба.

— Ти взагалі відпочиваєш? — тихо питаю.

— Потім.

Коротко. Як завжди. Я зітхаю. Піднімаюся.

— Давай хоча б поїмо.

Він не відповідає. Навіть не дивиться. Продовжує щось підкручувати. Я підходжу ближче.

— І чай.

Пауза.

— Той, що ти робив.

Його рука на секунду завмирає. Ледь помітно.

— Не зараз.

Я схрещую руки.

— Зараз, я приготую.

Він піднімає погляд. Дивиться. Кілька секунд. Наче оцінює. І цього разу… здається, здається. Він відводить погляд.

— Швидко.

Це майже згода. Я ледь помітно усміхаюсь, це маленька перемога. Пересівши на матрац він ледь помітно розслабився. Їжа проста. Суха. Але краще, ніж нічого. Він їсть швидко. Без зайвих рухів. Наче це ще одна задача. Я повільніше. Спостерігаю.

— Що ти мав на увазі… — тихо починаю я. — Коли сказав, що не повториш помилку?

Він не відповідає одразу. Продовжує їсти. Пауза затягується. Я вже думаю, що він проігнорує.

— Я залишив… — починає він.

І замовкає. Я завмираю. Він стискає щелепу.

— Це було давно.

Крапка. Розмова закрита. Але цього разу… не до кінця. Я дивлюся на нього.

— Ти був не один.

Не питання. Констатація. Він піднімає погляд. Коротко. І цього вистачає. Я опускаю очі. Тиша. Він дивиться уважніше.

— А ти?

Я не одразу відповідаю. Стискаю пальці.

— Можна сказати і так. Не зовсім сама. 

Тихо. Ледь чутно. Пауза. Він дивиться ще кілька секунд. І тоді:

— Телефон.

Не питає. Знає. Я не заперечую. Лише киваю. Тиша знову між нами. Але вже інша. Не порожня. А напружена. Він першим відводить погляд. Наче вирішує не тиснути. І вперше… це виглядає як вибір. А не звичка. Ми мовчки доїдаємо. Я забираю залишки. Складаю все тихо. А коли повертаюсь — він вже сидить, спершись спиною до стіни. Очі заплющені. Я завмираю. Слухаю. Дихання рівне. Глибше, ніж раніше. Він заснув. Не дивно. Нарешті. Я підходжу обережно. Повільно. Щоб не розбудити. Ледь торкаюсь плеча. Він не реагує. Я обережно вкладаю його на матрац. Накриваю курткою. Затримую руку на секунду. Дивлюся. Вперше без напруги. Без контролю. Просто… людина. Я відступаю. Сідаю поруч. І слухаю тишу.  Пройшло декілька годин. Ніколи не бачила, щоб хтось так міцно спав, навіть не рухаючись.  Сон до мене не йшов. Та і навряд чи я б заснула опершись об стіну. 

І тоді — ледь чутно. Метал. Об метал. Звук. Майже непомітний. Але достатній. Його очі відкриваються миттєво. Наче він і не спав.

— Тихо, — шепоче він.

І я розумію: хтось зробив хід.  Його погляд зібраний. Чіткий.

— Де? — ледь чутно питаю.

Він не відповідає. Лише піднімає руку. Тихо. Слухати. Я завмираю. Дихаю повільніше. Прислухаюсь. Тиша. І… нічого. Жодного повтору. Жодного руху. Я переводжу погляд на нього.

— Може…

Він ледь хитає головою.

— Ні.

Коротко. Впевнено. Пауза. Він піднімається. Повільно. Без різких рухів. Бере ніж. Не пістолет. Я це помічаю.

— Чому не… — починаю я.

— Тихіше, — перебиває він.

Я киваю. Серце б’ється швидше. Він підходить до дверей. Зупиняється. Прислухається. Ще раз. Потім тихо:

— За мною.

Я ковтаю повітря. Киваю.

— Ти справді хочеш перевірити?...

Двері відчиняються майже без звуку. Ніч холодна. Темна. Густіша, ніж раніше. Ми виходимо. Повільно. Крок за кроком. Він не йде прямо. Я це помічаю. Він робить півколо. Обходить. Наче не хоче виходити на очевидну точку. Я повторюю за ним. Хоч і не до кінця розумію логіку. Ми рухаємось у тіні. Перед виходом з нашого бункера він зупиняється десь на хвилину. Перевіряє. І тоді, наважується вийти. Туди, де він ставив одну з пасток. Я напружую зір. І бачу. Дріт. Він трохи зміщений. Ледь. Майже непомітно. Але не так, як було. Він зупиняється. Присідає. Торкається. Дуже обережно. Перевіряє натяг. Пауза. Довга. Його пальці завмирають на дроті. Я відчуваю, як всередині стискається.

— Що? — шепочу.

Він не відповідає одразу. Повільно випрямляється. Дивиться навколо. Довго. Наче шукає щось, що я не бачу.

— Це не випадково, — тихо каже.

Серце пропускає удар.

— Тобто?

Він переводить погляд на дріт.

— Його не зірвали.

Пауза.

— Його торкнулись.

Холод проходить по спині. Я озираюсь. Темрява навколо здається глибшою.

— Може… просто зачепили і встигли відійти?

Він хитає головою.

— Ні.

Коротко.

— Так не зачіпають.

Пауза. І тоді тихіше:

— Так перевіряють.

Я завмираю. Слова доходять не одразу.

— Перевіряють… нас?

Він не дивиться на мене. Дивиться в темряву.

— Відстань.

Пауза.

— Реакцію.

Ще пауза.

— Час.

Серце починає битися швидше.

— Тобто він знає…

Він нарешті дивиться на мене. І в його погляді немає сумніву.

— Він знає, що ми тут.

Тиша падає важко. Я стискаю руки.

— І що тепер?

Пауза. Він знову оглядається. Повільно. Обережно.

— Тепер…

Його голос тихий. Але холодний.

— Він буде чекати.

Серце стискається.

— Чого?

Він дивиться в темряву. Наче прямо туди. Де хтось може бути.

— Помилки.

Тиша. Густа. Жива. Я мимоволі роблю крок ближче до нього. І вперше за весь час мені здається, що ми не самі Ми повертаємось назад. Повільно. Не повертаючись спиною повністю. Я ловлю себе на тому, що слухаю кожен звук. Навіть власне дихання здається гучним. Двері зачиняються. Тихо. Ми знову всередині. Але щось змінилось. Невидимо. Незворотно. Він мовчки проходить далі. Сідає. Дивиться перед собою. Кілька секунд. І тихо каже: