Розділ 25. Вижити без правил

Я різко піднімаю голову. Ззовні — звук. Цього разу чіткіше. Кроки. Повільні. Обдумані. Серце стискається. Я стискаю пістолет. Дихаю тихо. Намагаюся не рухатись. Кроки ближче. Пауза. І потім — ледь чутний скрип. Намагаюся не рухатись. Кроки ближче. Пауза. І потім — стук. Один. Два швидких. Пауза. І ще один. Я завмираю. Це… не випадково. Я прислухаюсь. Знову. Той самий ритм. Нерівний. Незвичний. Наче спеціально.

— Це я, — тихо лунає за дверима.

Його голос. Але я не відкриваю одразу. Серце б’ється занадто голосно.

— Ще раз, — шепочу.

Пауза. І знову — той самий ритм. Точно. Я підходжу ближче. Повільно. Один засув. Другий. Руки трохи тремтять. Я зупиняюсь на мить. І тільки тоді відчиняю. Двері відкриваються. Він заходить швидко. Закриває за собою. І лише тоді тихо додає:

— Не встигли придумати пароль.

Ледь помітна пауза.

— Доведеться імпровізувати.

Я видихаю різко. Опускаю руку і дивлюся на нього.

— Ти швидко, — тихо кажу.

Він знімає рюкзак. Ставить біля стіни. Проводить рукою по потилиці.

— Далеко не пішов.

Пауза. Я хмурюсь.

— Чому?

Він мовчить кілька секунд. Наче вирішує, скільки сказати. Потім дивиться на мене.

— Щось не так.

Серце стискається.

— Що саме?

Він робить крок. Потім ще. Зупиняється ближче.

— Тиша.

Я не одразу розумію.

— Тиша?

Він киває.

— Не така, як має бути.

Пауза. Його голос стає тихішим.

— Коли район “мертвий” — там порожньо. Стабільно. 

Я ковтаю повітря.

— А зараз?

Він дивиться прямо.

— Наче щось чекає.

Холод проходить по спині. Я мимоволі озираюсь.

— Ти когось бачив?

Він хитає головою.

— Ні.

Пауза.

— І саме це проблема.

Тиша між нами стає важчою.

— І ти вирішив повернутись? — тихо питаю.

Він киває.

— Я не повторю минулу помилку, — Його погляд на мить ковзає по кімнаті і зупиняється на мені. — Не можна розділятися. 

Серце пропускає удар. Я відводжу погляд.

— І що тепер?

Він нахиляється, відкриває рюкзак. Перевіряє щось всередині.

— Перечекаємо, поки ти наберешся сил. 

Коротко.

— І подивимось, хто зробить перший хід.

Я завмираю.

— Тепер ми полюємо на нього? 

Пауза. Його голос тихий. Але жорсткий.

— І цього разу я буду чекати.

Тиша накриває знову. Але тепер вона інша. Не порожня. А наповнена очікуванням. Він не сідає. Майже одразу після розмови піднімається.

— Треба перевірити периметр.

Я дивлюся на нього.

— Знову?

— І трохи змінити правила.

Він бере з рюкзака кілька речей. Дріт. Металеві шматки. Якісь дрібні деталі, які я навіть не одразу впізнаю.

— Ти що робиш? — питаю, підводячись.

— Щоб ми знали раніше, ніж він зайде.

Я хмурюсь.

— Пастки?

Він кидає короткий погляд.

— Як скажеш.

Коротко. Без деталей. Він уже рухається до виходу. Я роблю крок за ним.

— Я з тобою.

Він зупиняється. На мить. Оцінює.

— Повільно йдеш.

— Але йду, — тихо відповідаю.

Пауза. І він киває. Ззовні повітря холодніше. Ліс тихий. Занадто. Він рухається швидко. Я — за ним. Намагаюсь не відставати. М’язи вже ниють. Кожен крок дається важче. Але я мовчу. Він обирає місця. Непомітні. Нелогічні. Для мене. Він натягує тонкий дріт між двома деревами. Майже невидимий. Чіпляє щось до нього. Метал тихо торкається металу.

— Це що?

— Якщо зачепить — почуємо.

Я киваю. Запам’ятовую. І раптово мене окутав страх . Від думки, що мені, можливо, доведеться це робити самій, без нього. Він робить ще одну. Потім ще. Кожен рух точний. Відпрацьований. Наче він робив це сотні разів. Я дивлюся довше, ніж треба. Він це помічає.

— Що? — коротко.

— Звідки ти це все знаєш?

Пауза. Він не відповідає одразу. Продовжує працювати. Наче питання не було. Я чекаю.

— Практика, — нарешті каже.

Я хмикаю.

— Це не “просто практика”.

Він затягує вузол. Сильніше, ніж потрібно.

— Достатньо, щоб вижити.

Коротко. Закрито. Я мовчу. Але всередині вже починається інше. Військовий? Занадто точний. Занадто спокійний. Агент? Звучить як щось із фільмів. Але… він не виглядає вигаданим. Може… він вчився цьому ще до всього цього? Я дивлюся, як він перевіряє натяг дроту.

— Ти це робив раніше?

Він зупиняється. На секунду. І цього достатньо.

— Так.

Одне слово. Але в ньому більше, ніж він хотів сказати.

— Де?

Пауза. Довша. Він випрямляється. Дивиться не на мене. Кудись повз.

— Неважливо.

Крапка. Розмова закрита. Я опускаю погляд. Киваю. Але всередині вже інше відчуття. Він не просто вижив. Він був готовий. Ще до того, як це почалось. Ми повертаємось назад. Повільніше. Я відчуваю втому. У ногах. У руках. У всьому тілі. А він… наче навіть не помічає. І це чомусь лякає більше, ніж заспокоює.