Розділ 24. Самотність на межі

Я прокинулася від легкого шуму копошіння в кімнаті. Тіло вже не палало жаром, а серце билося спокійніше. Погляд упав на нього: він стояв біля столу, склав щось у рюкзак, рухи були впорядковані і уважні.

— Що ти робиш? — запитала вона, намагаючись звучати спокійно, хоча голос трохи тремтів.

Він обернувся і кивнув, зустрівши її погляд.

— Як ти почуваєшся? — запитав спокійно, але в його очах відчувалася пильність.

— Значно краще, дякую. — на справді вдячно за його увагу відповіла я. 

— Я вирішив вийти. Потроху досліджувати місцевість, пошукати іншу схованку на випадок… — він замовк на мить, обираючи слова, — про всяк випадок.

— Ти… ти йдеш сам? — запитала я тихо, майже пошепки. — А якщо ти не повернешся…

Моє серце стиснулося. Страх пробив груди, холодний і різкий. Він кивнув, але погляд залишався спокійним, рішучим.

— Я обережний. Ти ще занадто слабка. Тобі треба більше відпочити. 

Але тривога не зменшилася. Ідея, що він може зникнути, лоскотала страхом кожну клітину. Він нахилився, трохи торкнувшись її плеча, щоб заспокоїти.

— Обіцяю, повернуся. Протримайся трохи… і відпочинь.

— А як же той хто був тут, можливо він стежить за нами, що якщо він прийде знову? 

Відчуваючи як підступає паніка, я майже схопила його за комір. Погляд його залишався напруженим. Він зупинився, глибоко вдихнув, і його голос став тихим, але впевненим:

— Я знаю. Саме тому мушу це зробити. Якщо він тут… я повинен перевірити територію.

Я відчула, як страх стискає груди ще сильніше.

— Але якщо він знайде тебе перший! — випалила я, майже кричачи.

Він наблизився, дивлячись мені прямо в очі. Його погляд був рішучий, ніщо його не зупинить. 

— Я для нього найбільша небезпека, повір мені. — Він простягнув руку, ніби хотів переконати мене без слів.

Невже він майже натякнув на своє минуле? Я ковтнула важкий подих, намагаючись приборкати тривогу, але серце ще шалено билося.

— Добре… — прошепотіла я нарешті, — але будь обережний. Обіцяй…

— Обіцяю, — тихо відповів він. — Забарикадуй двері зсередини, вночі встановив ще один засув. 

Він підхопив рюкзак на плече, і вже збирався йти до дверей, аж раптом присів біля мене і дістав те, чого я не очікувала побачити.

— Провести тобі експрес курс ? 

— Пістолет? Звідки в тебе…. — трохи налякано відповіла я, — Неважливо, я вмію цим користуватися, ал не люблю. 

Через мить його силует зник у напівтемряві кімнати, залишивши мене наодинці з власним серцебиттям і холодним передчуттям того, що нас чекає попереду. Тиша накриває одразу. Глуха. Неприємна. Самотня. Знову. Я ще кілька секунд дивлюся на місце, де він щойно стояв. Наче він може повернутись одразу. Але ні. Нічого. Я повільно підводжуся. Тіло ще слабке. Але вже слухається. Крок. Ще один. Я підходжу до дверей. Зачиняю. Перевіряю засув. Один. Другий. Пальці трохи тремтять. Я зупиняюсь. Прислухаюсь. Тиша. Надто тиха. Я відступаю назад. Озираюсь. Схованка та сама. Стіни. Стіл. Матрац. Але відчуття…

інше. Наче вона вже не належить нам. Я повільно сідаю. Стискаю руки.

— Все нормально, — тихо кажу сама собі.

Але голос звучить порожньо. Сама не чому я тягнуся до телефону. Екран спалахує. М’яко. Наче не повинен. Я завмираю.

— Тут же… немає сигналу, — шепочу.

Кілька секунд — нічого. І потім:

— …я знаю…

Холод проходить по спині. Я стискаю телефон сильніше.

— Тоді як ти…

Пауза. Довша. Наче він підбирає слова.

— …машинам потрібен сигнал…

Я завмираю. Серце починає битися швидше. Екран знову мерехтить.

— …мені — ні…

Тиша стає густішою. Я дивлюся на екран. Не кліпаючи.

— Ти зараз… тут? — ледве чутно.

Коротка пауза. І відповідь:

— …не зовсім…

Дихання збивається. Я повільно піднімаю голову. Темрява навколо здається ближчою. Живішою.

— Тоді як же…? — шепочу.

Екран ледь тремтить. Наче від напруги. І останній рядок:

— …я - не вони…

Зупиняюсь. Погляд падає на пристрій. Він працює. Це означає… Я вагаюсь. Кілька секунд. І все… Екран темний. Я дивлюся на нього. Чекаю. Ледь помітне світло. Текст з’являється повільно.

— …ти одна…

Серце стискається.

— Я знаю, — шепочу.

Пауза. І відповідь:

— …це небезпечно…

Я видихаю.

— Ти завжди це кажеш.

Кілька секунд — нічого. І потім:

— …сьогодні інакше…

Я завмираю.

— Чому?

Екран мерехтить. Наче щось заважає.

— …є рух…

Я піднімаю голову. Прислухаюсь. Нічого.

— Де? — тихо питаю.

Пауза. Довша. І відповідь:

— …ближче, ніж раніше…

Холод проходить по спині. Я повільно встаю. Рука автоматично тягнеться до пістолета. Я стискаю його. Не подобається мені все це. Але зараз — не вибір.

— Це він? — ледве чутно.

Екран довго не відповідає. І потім:

— …ймовірно…

— …аналіз даних…

Серце починає битися швидше. Я озираюсь. Кожен кут здається підозрілим. Кожна тінь — живою.

— Що мені робити? — шепочу.

Пауза. Коротка. І відповідь:

— …не шуміти…

Я завмираю. І тоді — ледь чутно. Ззовні. Звук. Крок? Чи… вітер? Я не впевнена. Але тіло вже реагує. Я повільно відходжу від дверей. Ховаюсь глибше в кімнату. Дихаю тихо. Повільно. І в цей момент я залишаюсь без нього не просто одна. А в очікуванні.