Розділ 23. Попередження

— Ти пам'ятаєш, я тоді ледь зі стільця не впала за сміху — сміялася вона, і я теж не могла стримати сміх.

Ми сиділи на лавці в парку, сонце лагідно гріло обличчя, легкий вітер грав волоссям. Пташки співали, і світ був таким безпечним, далеким від усіх проблем. Ми розмовляли, жартували, ділилися секретами, а я відчувала легкість, яку давала мені лиш вона.

— Я так давно цього не робила… — прошепотіла я, посміхаючись.

 — Що саме? Сміятися? Ти забагато працюєш, — як завжди точно підмітила вона. 

Як приємно бачити цю посмішку, тільки з нею мені було так затишно і легко. Вона встала щоб викинути мій зім’ятий і вже забутий папір у смітник і раптом небо почало змінюватися.Сонце згасло за хмарами, вітер різко піднявся, і темні хмари збіглися над головами. Легкий сміх змінився на тривожний шепіт, а її силует опинився все далі: відчуття небезпеки повисло у повітрі.

— Олівіє… — прошепотіла я, але мій голос загубився серед гуркоту грози.

Я раптом побачила, як вона зникає, кудись у темні хмари, що закручувалися навколо парку.

— Чекай! — крикнула я, але вітер, дощ і гуркіт блискавок розривали слова на шматки.

Я бігла за нею, босі ноги ковзали по мокрій траві, краплі дощу били в обличчя. Вітер кинув мене кілька разів, але я не зупинялася. Її силует ховався серед блискавок і темряви.

— Не відходь! — кричала я, голос ламався від страху.

І тоді я почула її крик, але він не був там, де її бачила. Він лунав ехом, глибоко, майже зсередини мене.

— Не довіряй йому… — прорізався її голос, і я знала: це попередження, але я не зрозуміла, про що саме.

Я спіткнулася, впала на мокру землю, дощ змішався з моїм диханням і страхом. І в цей момент блискавка освітила пусте місце, де вона мала бути. Серце стискалося від неможливості дотягтися, і я відчула безсилля.

— Ні! — крикнула я, але мій голос розсипався на краплі дощу.

І раптом усе зникло. Гроза, дощ, темрява…  І я відкрила очі. Тіло спітніле, серце б’ється шалено, а кімната навколо була тихою. Він сидів поруч, напружено дивився на мене.

— Спокійно… тобі щось наснилося, — його голос спокійний, але уважний.

Я ковтнула повітря, намагаючись зловити дихання, ще відчуваючи звук грози в голові. Сон втік, але його тіні залишилися. Я важко видихнула, намагаючись заспокоїти дихання. Його рука торкнулася мого лоба, і тепло від дотику трохи зняло напруження.

— Ти гориш, — промовив він тихо. — У тебе жар.

Я хотіла посміхнутися, але губи тремтіли: сон залишився всередині, ехо її голосу ще віддавалося у голові.

— Це… тільки сон, — прошепотіла я, ковтаючи, щоб слова не зламалися.

Він нахилився ближче, підтримуючи мене за плечі, щоб я не впала назад на матрац. Його погляд уважно осягав кожен рух, кожен подих.

— Можливо, — промовив він спокійно, — але жар треба зняти. Я пошукаю щось в аптечці. 

Я ковтнула воду, холодна рідина трохи знімала спеку, але всередині ще трималася тремтлива тривога. Сон залишився як попередження, наче маленька тінь минулого, яка намагається нагадати про небезпеку.

— Відпочинь трохи, — додав він тихо.

Серце трохи заспокоїлося, а руки повільно опустилися на матрац. Сон залишився всередині, але тепер він більше не був таким страшним — тепер я відчувала його як сигнал, а не як саму небезпеку. Я важко видихнула, відчуваючи жар у тілі. Він нахилився ближче, торкаючись мого чола.

— Є ще якісь симптоми? Нудота, головокружіння, горло болить?

— Ні, — відповіла я, намагаючись видихнути спокійніше. — Голова вже не так болить, і здається, що запаморочення пройшло. Він кивнув, але напруження в очах залишалося.

— Струс мозку навряд чи дає температуру… — пробурмотів він, швидко поправляючи себе: — Я не лікар, але… треба бути обережними.

Він встав і тихо відкрив аптечку, перевіряючи, що там можна використати.

— Тут є жарознижуюче, не пам'ятаю, щоб в мене це було. 

— Я прихопила сьогодні, — прошепотіла я, трохи відчуваючи полегшення від його уваги.

Він дав мені пігулку з водою і сів поруч.

— Після цього треба добре відпочити, — сказав він, уважно дивлячись на мене. — Я буду спостерігати за станом. Якщо щось піде не так, одразу реагуємо.

Я ковтнула воду і тихо посміхнулася, трохи соромлячись.

— А ти взагалі спав? — запитала я. — Мені ніяково, що я зайняла твій матрац, а ти…

Він злегка посміхнувся.

— Ні, — відповів спокійно. — Я сьогодні чергую.

Я замовкла на мить, розуміючи вагу його слів, і відчула подяку. Він не просто турбувався про мене — він готовий був діяти, якщо небезпека повернеться.

— Тоді добре… — прошепотіла я, відчуваючи тепло його присутності і полегшення, що хоча б він поруч. — Наступне чергування за мною.

Він не відповів, не відводячи погляду, а я закрила очі, слухаючи його тихе дихання і відчуваючи, як трохи спадає тривога. Але в голові залишався тінь попередження. Я лежала, закривши очі, але сон не приходив. А образи грози і Олівії не давали спокою. Цей сон був занадто яскравий, щоб забути його. 

— Не спиться? — тихо запитав він, сівши на край матрацу. Його погляд був уважний, без осуду.

Я знизала плечима, намагаючись здаватися спокійною, але слова не йшли.

— Хто така… Олівія? — спитав він після паузи, обережно, наче торкаючись чогось крихкого.

Я вдихнула, відчуваючи, як важко відкрити цю частину себе. Сон був реальний настільки, що лячно стало знову уявляти її обличчя, її крик…

— Вона… — нарешті прошепотіла я. — Моя подруга. Вона померла… незадовго до всього цього. 

— Співчуваю. 

— Мені її дуже не вистачає. Вона… додавала сенсу всьому, — я зробила паузу, відчуваючи, як сльози підступають. — Навіть попри свою тяжку хворобу, вона любила це життя.

Він мовчки слухав, не перебиваючи, просто сидів поруч. Його присутність була заспокійливою, хоча напруга в кімнаті ще залишалася.

— Ти кричала уві сні, — обережно промовив він.