Розділ 21. Сумнів

Він завмирає. Раптово. Наче щось не сходиться. Я піднімаю погляд. Він уже не дивиться на двері. Не на сліди. На стіл. Точніше — на те, що під ним. Я напружуюсь.

— Що?

Він не відповідає. Повільно підходить. Присідає. Його рухи стають точнішими. Зібранішими. Я роблю крок ближче.ьІ тоді бачу. Пристрій. Його. Той самий. Компактний.Зібраний з деталей. Той, що робив це місце невидимим. Він торкається його. Ледь. І одразу завмирає.

— Він вимкнений, — тихо каже.

Серце стискається.

— Ти його вимикав?

Я вже знаю відповідь. Але питаю. Він повільно хитає головою.

— Ні.

Тиша падає різко. Глухо.

— Тоді…

Я не закінчую. Не потрібно. Він обережно перевертає пристрій. Перевіряє. Пальці рухаються швидко. Але без паніки.

— Не зламаний, — каже.

Пауза.

— Просто вимкнений.

Я ковтаю повітря.

— Вони могли?

Він одразу:

— Ні.

Коротко. Різко.

— Вони не працюють так.

Пауза. Довша. Важча. Я дивлюся на нього.

— Тоді хтось…

— Так.

Без сумнівів. Він вмикає пристрій. Клацання. Ледь чутне. Але від нього по шкірі йде холод.

— Скільки він був вимкнений? — тихо питаю. Він не відповідає одразу. Рахує. Оцінює.

— Достатньо.

Цього вистачає. Я стискаю телефон у руці. І відчуваю: щось змінилося. Не тільки тут. Він піднімається. Озирається. І цього разу я бачу: він не просто обережний. Він напружений. Справді.

— Нас могли знайти, — каже він тихо.

Я завмираю.

— Але не знайшли?

Пауза. Він дивиться на мене. І відповідає:

— Ще ні.

Серце починає битися швидше. Я відступаю на крок. І в цей момент — телефон у моїй руці ледь нагрівається. Я дивлюся на нього. Екран темний. Але відчуття… інше. Наче він живий.

— Не діставай, — різко каже він.

Я завмираю.

— Чому?

— Бо якщо він працює — значить подає сигнал.

Його голос тихий. Але жорсткий. Я стискаю телефон. І не впевнена, що хочу його слухати. Він відходить до входу. Перевіряє ще раз. Механізм. Замок. Стіни.

— Ми тут не залишимось довго, — каже він. Я піднімаю погляд.

— Це ж було безпечно…

Він дивиться на мене. І вперше не заперечує.

— Було.

Тиша. Сили повертаються разом із болем. Голова пульсує. Я закриваю очі на секунду.  І раптом — холод. Ледь відчутний. На скроні. Я різко відкриваю очі. Він поруч. Занадто близько. Я навіть не помітила, як він підійшов. В його руках — тканина. Волога. Він обережно торкається рани. Рухи точні. Акуратні. Наче це щось крихке.

— Сиди тихо, — тихо каже він.

Я не рухаюсь. Дивлюся на нього. Зблизька. Його обличчя зосереджене. Жодної зайвої емоції. Але тепер… я бачу інше. Не тільки контроль. Дивлюся на нього. І вперше — справді. Сірі очі. Холодні. Але не порожні. Вони ніби постійно рахують. Оцінюють. Масивні брови трохи зведені, додають обличчю жорсткості. Лінії різкі. Вилиці чітко окреслені. Скроні напружені — так, ніби кожен м’яз на обличчі звик бути під контролем. Наче він не просто живе. А постійно тримає себе в руках. Навіть зараз. Я ковтаю повітря.

— Це серйозно? — тихо питаю.

— Ні, — коротко відповідає він. — Але якщо залишити — буде.

Він змінює тканину. Чистішу. Обережно фіксує. Його пальці на секунду затримуються біля скроні. Теплі. На фоні того холоду. І це… дивно заспокоює. Я відводжу погляд.

— Дякую, — ледве чутно.

Він нічого не відповідає. Лише відсторонюється. Знову стає тим самим. Зібраним. Чужим.  Він мовчки піднімається і йде вглиб приміщення. Я чую тихий скрип дверей. Короткий шум. Вода. Через кілька хвилин він повертається. У руках — стара залізна чашка. Від неї йде ледь помітний пар. Гаряча. Він ставить її на стіл. Підходить до невеликого ящика. Відкриває. Дістає пакет. Потертий. Звичайний. Але рухи — обережні. Наче там щось важливе. Він розгортає його. Я нахиляюсь трохи ближче. Трави. Сухі. Різні. Запах ледь відчутний, але теплий. Живий. Не такий, як усе навколо. Він кидає їх у чашку. Заливає водою. Пар підіймається вище. Я мовчу.

Дивлюсь.

— Ти це… звідки? — тихо питаю.

Він не відповідає одразу. Лише дивиться в чашку. Наче туди, а не на мене. Пауза.

— Бабуся вчила збирати трави, — коротко каже він.

Я завмираю. Це перше. Не про виживання. Не про маршрут. Про нього. Справжнього.

— І ти в них добре розбираєшся? — обережно питаю.

Він ледь знизує плечима.

— Інше життя. Але так, дещо знаю. 

Тиша. Він простягає мені чашку.

— Пий.

Я беру. Обережно. Тепло проходить через долоні. Я підношу до губ. Гіркувато-солодкий смак. Але… живий. Справжній. Я дивлюсь на нього. Він уже відвернувся. Наче сказав забагато. І більше не хоче. Не хоче говорити мені, чи не хоче згадувати яким було життя.