Розділ 20. Порушена зона

Він завмирає біля входу. Не заходить. Не одразу.Я стою позаду. Ледь тримаюсь на ногах.Голова гуде.Кров засохла на скроні, стягує шкіру. Але зараз це не має значення. Двері відчинені. Цього достатньо. Він повільно нахиляється. Дивиться всередину. Не заходячи. Слухає. Довго. Занадто довго. Я стискаю ремінь рюкзака. Чекаю. Секунда.Ще одна. І потім він робить крок. Всередину. Я завмираю.

— Стій тут, — тихо каже він.

Я киваю. Хоч він і не дивиться. Він зникає в темряві. Тиша накриває одразу. Глуха.

Тісна. Я залишаюсь сама. Назовні. Серце б’ється швидше. Занадто голосно. Я намагаюся дихати тихіше. Слухати. Хоч щось. Але нічого. Жодного звуку. І це гірше. Минає кілька секунд. Або хвилин. Я не впевнена. І потім — його голос. Зсередини.

— Заходь.

Тихо. Але напружено.Я роблю крок. Ще один. Переступаю поріг. Темрява всередині інша. Знайома. І водночас — ні. Він стоїть трохи далі. Не рухається. Я підходжу ближче. І тоді бачу. Речі. Вони на місці. Але… не так. Щось змінилось. Ледь помітно. Але достатньо. Щоб відчути.

— Тут хтось був, — тихо кажу.

Він не відповідає. Просто дивиться. На стіл. На підлогу. На стіни. Я прослідковую його погляд. І починаю помічати. Матрац. Зсунутий. Трохи. Не так, як був. Пляшка. Інша позиція. Кришка відкручена сильніше. Я відчуваю, як холод проходить по спині.

— Ти залишав так? — питаю.

— Ні.

Коротко. Жорстко. Без сумнівів. Я ковтаю повітря.

— Тоді…

Він різко піднімає руку. Тихо. Я замовкаю. Він присідає. Проводить пальцями по підлозі. Пил. Зрушений. Сліди. Нечіткі. Але є. Я відступаю на півкроку.

— Вони?

Він хитає головою.

— Ні.

Пауза.

— Це людина.

Серце стискається. Його голос тихий. Але тепер у ньому щось інше. Не страх. Розрахунок. Він повільно піднімається. Оглядає простір ще раз. Повільно. Методично.

— Нічого не взяли, — каже він.

Я хмурюсь.

— Тоді навіщо…

Пауза. Він дивиться на мене. І відповідає:

— Подивитись.

Холод пробігає по спині.

— На що?

Він не відводить погляду.

— На нас.

Тиша падає важко. Я стискаю телефон у кишені. І вперше за весь час хочу, щоб він заговорив. Але він мовчить. Темрява навколо стає густішою. Я озираюсь. Раптом це місце більше не здається схованкою. Він підходить до стіни. Перевіряє механізм. Двері. Фіксацію.

— Замкнемо.

Я киваю. Він закриває. Клацання звучить гучніше, ніж треба. Наче ми щось відрізаємо. Або навпаки — замуровуємось. Я повільно сідаю. Сили нарешті відступають. Голова паморочиться сильніше. Я заплющую очі на секунду. І в цей момент — телефон у кишені ледь вібрує. Я різко відкриваю очі. Дістаю його. Екран темний. Але вібрація повторюється. Слабка. Майже непомітна. Я дивлюся на нього. Потім — чоловіка. Він зайнятий. Перевіряє вхід. Я знову дивлюся на телефон. І на мить вагаюсь. Потім… натискаю. Екран спалахує. Текст з’являється одразу. Без затримки. Чітко. Наче він чекав.

— …ви не самі…

Серце стискається. Я затамовую подих.

— Хто це був? — ледве чутно.

Пауза. І відповідь:

— …не вони…

Я ковтаю повітря.

— Тоді хто?

Кілька секунд тиші. І потім:

— …поки не загроза…

Я дивлюся на екран. Не відриваючись.

— Поки?

Пауза. Довша. Екран гасне. Раптово. Повністю. Я завмираю. Слова зависають в голові. Він обертається до мене.

— Що?

Я піднімаю погляд. Телефон у руці. Темний.  Тихий.

— Нічого, — кажу я.

І вперше це звучить як брехня.