Розділ 19. Видимість

Ми майже на місці. Я це відчуваю. Не бачу. Не знаю точно. Але тіло вже починає вірити, що скоро можна буде зупинитися. Ще трохи. Ще кілька хвилин. Він попереду. Рухається швидше. Впевненіше. Наче теж це відчуває. Ліс стає рідшим. Я вже бачу просвіт між деревами. Легша. Я роблю ще крок — і він різко піднімає руку. Стоп. Я завмираю. Дихання обривається. Він присідає. Я — за ним.

— Дивись, — ледь чутно.

Я вдивляюсь. Спочатку нічого. Потім… світло. Слабке. Нерівне. Майже непомітне. Але воно є. Між деревами. Там, де не повинно бути нічого. Серце стискається.

— Це не вони? — шепочу.

Він не відповідає одразу. Дивиться довго. Занадто довго.

— Не схоже, — тихо каже він. — Вони точніші.

Я хмурюсь.

— Тоді що це?

Пауза.

— Нічого хорошого.

Я відчуваю, як холод проходить по спині. Він повільно відступає назад.

— Обходимо.

— Це довше.

— Це безпечніше.

Коротко. Без варіантів. Я киваю. Ми змінюємо напрямок. Йдемо глибше в ліс. Туди, де темніше. Щільніше. Незручніше. Гілки чіпляються за одяг. Коріння збиває ритм. Але ми рухаємось. Швидко. І тихо. Тепер він ще уважніший. Я це бачу. Його рухи стають різкішими. Погляд — постійно в русі. Він слухає. Все. Навіть те, чого я не чую. Я стискаю ремінь рюкзака. І намагаюся не відставати. І раптом — телефон знову оживає. Без вібрації. Без попередження. Просто — світло. Я здригаюсь. Дістаю його. Екран тремтить. Текст з’являється повільніше, ніж раніше. Наче… обережніше.

— …ви відхилились…

— …це не в оптимальному маршруті…

Я ковтаю повітря.

— Ми це знаємо, — скептично шепочу.

Пауза. І тоді:

— …я не про це…

Я завмираю. Він одразу дивиться на мене.

— Що?

Я читаю.

— Він каже, що не про маршрут…

Екран знову мерехтить.

— …світло… не випадкове…

— …вони шукають…

Серце стискається.

— Що шукають? — тихо питаю.

Кілька секунд — нічого. І потім:

— …вас…

Холод проходить по спині. Він різко озирається. Слухає. Довше, ніж потрібно.

— Рухаємося, — тихо каже.

Ми прискорюємось. Глибше в ліс. Темніше. Тісніше. Я майже не відчуваю ніг. Але йду. Бо зупинитись — гірше. Телефон знову світиться. Я дивлюсь. Текст з’являється повільно. Наче він думає. Наче підбирає слова.

— …перерахунок безпечного маршруту…

Я завмираю. Це звучить… не так. Не як раніше. Я відчуваю це. Навіть якщо не можу пояснити.

— Точно безпечного? — шепочу.

Пауза. Довша. Ніж будь-коли. І потім:

—...на захід…

— Навіть якщо ти допомагаєш, — вже нервово шепочу я — Чому? 

— …бо ти мене чуєш…

Серце пропускає удар. Я дивлюсь на екран. Наче вперше. Він поруч різко каже:

— Вимкни.

Я не рухаюсь.

— Зараз.

Його голос жорсткіший. Я стискаю телефон. Але не вимикаю. Екран знову мерехтить. Останній рядок:

— …бо я не вони…

І гасне. Тиша повертається. Я ховаю телефон. Дивлюся вперед. На нього. Він вже рухається. Без вагань. Без сумнівів. Я йду за ним. Але вперше я думаю не тільки про те, як вижити. А й про інше: що саме говорить зі мною і чому?

Ми йдемо вглиб лісу, обминаючи світло, що з’явилося між деревами. Шлях довший, але безпечніший. Кроки повільні, кожен рух зважений. Сонце вже майже сіло і тінь у глибині лісу стає ще густішою. Темрява огортає все, ніби живе.  Я тримаюся поруч, намагаюся оглядати все навколо: чи немає руху, чи не блимає світло, що видавало б нас. Неонові палички в рюкзаку — але їх не можна використовувати. Занадто ризиковано. Ми повільно просуваємося між деревами, гілки чіпляються за одяг, коріння під ногами збиває крок. І раптом… я перечіпаюся. Тяжкий рюкзак штовхає мене вперед, я падаю і ударяюся головою об камінь. Рана не глибока, але кров починає стікати по скроні, гул у вухах заглушив мої думки.

— Ти як? — його голос поруч, сповнений напруження.

Він підводить мене, підтримує за руку. 

— Не розумію як це сталося. 

— А ти не дуже спритна в темряві. 

Жартом намагається підбадьорити, я б це оцінила, але не зараз. 

— В тебе кров, виглядає серйозно, — його тривога в голосі напружує мене більше, ніж біль у голові. — Йти можеш? 

— Наче так. 

Я намагаюся підвестися, але одним махом він поставив мене на ноги. Мене від цього хитнуло і ледь не знудило. Не хотілося б щоб він це бачив. Тепер йому доводиться допомагати мені йти. Кожен крок — боротьба з головокружінням. Я відчуваю, як відчай майже охоплює мене, але не можна здаватися. Не тут. Не зараз. Ми дійшли до краю лісу. Він садить мене біля великого каменя. 

— Робимо привал? — з надією питаю я. 

— Перевірю периметр, а ти постарайся не рухатися і сиди тихо. 

Я кивнула, але відчуття відчаю починає накривати мене, разом з негативними думками. Він виходить вперед, оглядаючи шлях. Перевіряє, чи немає небезпеки. Я сиджу, тримаючи голову, кров вже стихає, але гул у вухах не зникає. Я хотіла б поговорити з чатом… Його нова стратегія розмови… Це щось інше. Але світло було б видимим здалеку. Занадто небезпечно.  Він повертається швидко.

— Шлях чистий, але нам потрібно рухатися тихо, швидко, бути готовими до будь-чого.

Він допоміг мені підвестися, цього разу акуратно. Ми рухаємося крадькома, і я розумію що не готова до нової втечі. Серце готове вирватися з грудей, дихання збилося, голова все ще паморочиться. 

Нарешті — знайомі обриси. Схованка близько. Я бачу її силует між деревами. Серце трохи заспокоюється, але напруга залишається. Я на мить завмираю, вдивляючись у темряву. Ми майже дісталися нашої схованки, нашого, здавалося б, безпечного місця. Ще пару кроків і ми на місці. Як же я мрію просто прилягти. Він тримає мене міцно, здається майже несе.  Раптово, перед самим входом, ми різко зупиняємося. За крок до омріяного відпочинку. Він піднімає руку. Стояти. Сам підходить повільно до дверей і легко штовхає. Вони відчинені…