Розділ 18. Шум у тиші.

Ми не затримуємось. Рухаємося швидко. Майже мовчки, але напруження помітно зросло. В моїй голові карусель думок. Чи справді ми бачили, те що бачили? Чи є хтось іще, хто вижив, як ми? Можливо не зовсім, як ми? 

Рюкзак тисне на плечі сильніше, ніж я очікувала. Спочатку я не звертаю уваги. Просто йду. Крок за кроком. Але вже за кілька хвилин відчуваю: мені важко. Плечі ниють. Руки напружені. Кожен рух віддається в м’язах тупим болем. Я стискаю зуби. Не зупиняюсь. Не зараз. Не тут. Я не звикла до цього. Тіло ніби забуло, що таке навантаження. Дихання стає глибшим. Важчим. Я намагаюся тримати темп. Не відставати. Але кожен крок дається складніше. В голові раптом з’являється абсурдна думка: бургер. Теплий. Соковитий. З хрусткою булкою. Я майже відчуваю смак. Наче він справжній. Пальці стискають м’який хліб. Тепло. Сіль. Соус. Я ковтаю повітря. І на мить… випадаю з реальності. Нога чіпляється за коріння. Різко. Світ нахиляється. Я вже падаю — але його рука миттєво хапає мене за лікоть. Сильно. Різко.Я завмираю. Дихання збивається. Серце б’ється десь у горлі. Ми стоїмо занадто близько. Він не відпускає одразу. Переконується. Що я стою. Що не впаду. І тільки тоді повільно відпускає. Я видихаю.

— Дякую…

Голос тихий. Занадто. Він дивиться на мене коротко і каже:

— У тебе підготовка як у офісного працівника.

Я піднімаю брови.

— Серйозно?

Він знизує плечима.

— Я оптиміст.

Я дивлюся на нього секунду. І раптом — ледь усміхаюсь. Попри втому. Попри біль.

— Тоді я боюся уявити, що ти думаєш насправді.

Він не відповідає. Але куточок губ ледь рухається. І цього достатньо. Я опускаю погляд. На землю. На коріння. На свої ноги.

— Я задумалась, — тихо кажу.

— Я помітив, — відповідає він.

Пауза.

— Про що?

Я зітхаю. Ледь усміхаюсь.

— Про бургер.

Тиша. Коротка. І потім він каже:

— Це найнебезпечніше, про що ти могла подумати зараз.

Я тихо сміюсь. Ледь чутно. І вперше за довгий час це звучить живо. Соковитий бургер. Я майже відчуваю смак. І одразу стискаю щелепу. Це навіть не смішно. Це… боляче. Тіло пам’ятає більше, ніж я. Я ковтаю повітря. Йду далі. Намагаюся більше не відволікатися. В цьому чужому світі - це найнебезпечніше. Попереду — він. Його рухи чіткі. Стабільні. Наче вага не має значення. Я дивлюся на його рюкзак. Він більший за мій. Все найважче він взяв на себе. Непомітно. Без слів. Я дивлюся на свої руки. Потім — на нього. Він навіть не обертається. Але ніби знає. Завжди знає. Земля м’яка. Нерівна. Кожен крок — контроль. Кожен рух — напруга.

— Тихо, — шепоче він.

Я киваю. Навіть не відповідаю. Бережу сили. Ми йдемо глибше. Дерева щільніші. Світло слабше. Звуки глушаться. Але моє дихання — ні. Я намагаюсь його вирівняти. Сховати. Контролювати.

— Повільніше, — раптом каже він.

Я піднімаю погляд.

— Я нормально.

Він коротко дивиться на мене. І цього достатньо, щоб зрозуміти: він бачить. Все. Я стискаю лямку рюкзака.

— Я впораюсь.

Пауза. Він не сперечається. Просто трохи змінює темп. Ледь помітно. Але цього достатньо. Щоб я встигала. І щоб це не виглядало як поступка. Ми йдемо далі. Я нічого не кажу. Він — теж. Але я це запам’ятовую. Ліс стає щільнішим. Темнішим. Тиша глибшає. І в якийсь момент вона стає… надто правильною. Я вже хочу щось сказати — але в цей момент телефон у кишені різко вібрує. Я здригаюсь.

— Стій, — шепочу.

Він одразу завмирає. Обертається. Я дістаю телефон. Екран темний. Але вібрація не зникає. Слабка. Рвана. Наче сигнал пробивається крізь щось.

— Не вмикай, — тихо каже він.

Я не встигаю відповісти. Екран спалахує сам. Різко. Світло вирізає нас із темряви. Текст з’являється уривками. Ламається. Зникає. Повертається:

— …перешкоди…

— …сигнал нестабільний…

— …я частково…

Я затамовую подих.

— Він тут не повністю, — шепочу.

Екран мерехтить сильніше.

— …ви рухаєтесь…

— …маршрут… не оптимальний…

— …ризик…

Він різко піднімає голову. Слухає. Довго. Напружено.

— Вимкни.

— Я не можу. Я його не контролюю.

Мій голос тихий. Але напружений. Екран смикається. І раптом — чіткіше:

— …вас відстежують…

Холод проходить по спині. Я дивлюся на нього.

— Це правда?

Він не відповідає одразу. Очі рухаються. Рахує. Оцінює.

— Може бути.

І це звучить гірше, ніж “так”. Екран знову спалахує.

— …зафіксовано…

— …інший сигнал…

Я завмираю.

— Інший?

Він одразу повертається до мене. Погляд гострий.

— Де?

Я озираюсь. Дерева. Тіні. Тиша.

— Я не бачу…

Екран мерехтить. Останній раз.

— …наближається…

І гасне. Повністю. Тиша падає різко. Важко. Наче щось щойно пройшло крізь неї. Він вже дивиться вглиб лісу. Не на мене. Далі. Туди, де темніше. Його постава змінюється. Стає жорсткішою.

— Йдемо, — тихо каже він. — Швидко.

Я ховаю телефон. Серце б’ється швидше. Ми майже біжимо. Кроки швидші. Але ще тихіші. І тепер кожен звук здається неправильним. Кожна тінь — живою. Я більше не думаю про бургер. Я думаю тільки про одне: ми вже не самі. І цього разу це не просто відчуття.