Розділ 17. Серед тіней

Ми заходимо всередину. Темрява накриває одразу. Густіша, ніж зовні. Я на мить зупиняюсь, даючи очам звикнути. Він рухається першим. Повільно. Обхідливо. Я — за ним. Крок у крок. Під ногами щось тихо шарудить. Сміття. Пил. Залишки того, що колись було звичайним. Я вдихаю. Запах застояного повітря. Пластику. І чогось ще… старого. Забутого. Він піднімає руку — зупинка. Я завмираю. Слухаю. Тиша. Глибока. Але не порожня. Наче приміщення пам’ятає звук.

— Чисто, — тихо каже він.

Я видихаю. Ми рухаємось далі. Світло від неонової палички ковзає по полицях. Порожніх. Майже. Дещо залишилось. Пляшки. Консерви. Я відчуваю, як всередині з’являється полегшення.

— Тут є що взяти.

Він коротко киває.

— Швидко.

Я починаю збирати. Вода — перш за все. Перевіряю, чи не пошкоджені. Ставлю в рюкзак. Акуратно. Без шуму. Він рухається по периметру. Кожен кут. Кожну тінь. Я краєм ока стежу за ним. І помічаю: він не розслабляється. Я тягнуся до ще однієї пляшки. І раптом… зупиняюсь. Щось не так. Я дивлюся уважніше. Пил. На полиці. Тонкий шар. Але… перерваний. Я завмираю. Провожу пальцем. Слід. Свіжий. Не мій і не його. Серце починає битися швидше.

— Тут хтось був, — тихо кажу.

Він вже поруч. Занадто швидко. Дивиться. Оцінює. Пауза.

— Нещодавно.

Я відступаю на крок. Озираюсь. Тиша більше не здається безпечною.

— Вони?

Він хитає головою.

— Ні.

Коротко.

— Вони так не рухаються.

Пауза. Я ковтаю повітря.

— Тоді хто?

Він не відповідає одразу. Погляд ковзає по приміщенню. Затримується на вході. На полицях. На підлозі.

— Не знаю.

І це гірше, ніж будь-яка відповідь. Я стискаю ремінь рюкзака.

— Ми не одні?

Тиша. Він дивиться на мене. Коротко.

— Периметр.

Але в голосі немає впевненості. Я завмираю. Він різко піднімає руку. Не рухатись. Я затримую подих. Слухаю. Ще раз. Тихо. Він оцінює. Обережно обходить периметр, майже не чутно. Я повільно переводжу погляд у темряву між стелажами. Нічого. Жодного руху. Жодного силуету. Він слухає. Довше. Напружено. Тиша знову стає глухою.тНерухомою. Наче нічого й не було.

— Чисто, — каже тихо. — Навіть якщо тут хтось був, то вже немає. 

Я киваю. Повертаюсь до полиць. Рухаюсь швидше. Але тепер кожен звук здається гучнішим. Кожен рух — помітнішим. Я тягнуся до ще однієї пляшки. І в цей момент — телефон у руці різко вібрує. Я завмираю. Серце підскакує.

— Що? — одразу.

Я дивлюся на екран. Він… увімкнений. Світло б’є в очі. Текст з’являється ривками. Нерівно. Наче крізь перешкоди:

— …сигнал відновлено…

— …ви в зоні…

Я відчуваю холод по спині.

— Він працює, — тихо промовляю.

Він різко дивиться навколо. Тиша повертається. Тепер вона важка. Немов світ слухає. Ми стоїмо в темряві.ьТелефон мерехтить у моїх руках. Я ковтаю повітря.

— І що далі? — питаю.

Він дивиться на мене холодно і спокійно.

— Беремо, що можна взяти. І швидко йдемо.

Я киваю. Внутрішнє напруження не зникає. Але тепер воно змішане з адреналіном. Ми готові. Поки чат мовчить, ми йдемо. Але тепер ми знаємо: ми вже не зовсім самі.