Розділ 16. Край

Стіна тихо зсувається. І разом із нею повертається світ. Але він уже інший. Тихіший. Порожніший. Він виходить першим. Завмирає. Слухає. Я стою за його спиною, майже не дихаючи. В кишені все ще пече телефон із тим жахливим застереженням. Кожна клітина тіла хоче кричати, але я змушую себе чекати. Секунда. Ще одна. Він ледь киває.

— Чисто.

Я виходжу слідом. Стіна за нами закривається з глухим звуком, що нагадує вирок. На мить стає не по собі. Наче ми щойно залишили єдине місце, яке не хотіло нас вбити, і зробили крок прямо в пащу звіру. Я озираюсь. Будівлі ті самі, що й раніше, але зараз вони здаються скелетами. Жодного світла. Жодного руху. Навіть повітря тут інше: воно пахне пилом і забуттям.

— Цей район відключили першим, — тихо каже він, ніби читає мої думки.

Його голос звучить буденно, і це лякає ще більше. Чи може людина, яка «видала» мене, говорити так спокійно? Я дивлюся навколо.

— Тому тут їх менше? — запитую я, пильно спостерігаючи за його потилицею.

— Їм тут нічого робити. Немає енергії. Немає сигналів. Немає сенсу.

Я стискаю телефон у кишені. Вперше це звучить… логічно. Ми рухаємось не поспішаючи, без різких рухів. Тут не треба тікати. Поки що. Я помічаю, що він іде трохи спокійніше. Але звичка контролювати кожен шелест його не відпускає.

— Куди ми? — тихо питаю.

— До траси. Там заправка. Вода. Їжа. Можливо, інструменти і аптечка. 

Коротко.

Я киваю.Це звучить майже… нормально. Як план. Але всередині все ще пульсує попередження Чату. Ми йдемо далі. Будинки стають рідшими. Простір — ширшим. Тиша — глибшою. І раптом я розумію: я більше не чекаю кожної секунди нападу. Це дивно. І трохи лякає.

— Розслаблятись не варто, — тихо каже він.

Я ледь усміхаюсь.

— Я й не вмію.

Він нічого не відповідає. Але я бачу — почув. Попереду з’являється лінія дерев. Невеликий ліс але темний і щільний.

— Через нього? — питаю.

— Так.

Пауза.

— Там безпечніше. Менше огляду. Менше сенсорів.

Він робить крок уперед.

— Але більше невідомого.

Я видихаю.

Ми входимо в ліс, і світ знову змінюється. Звуки стають м’якими, кроки губляться в опалому листі. Тут я вперше за довгий час відчуваю, що за нами не дивляться. Це незвично.  Я озираюсь. Міста вже майже не видно. На цьому етапі світу це  відчуття навіть небезпечне.

— Тут вони точно не ходять? — шепочу.

— Майже.

Коротка відповідь. Я помічаю: він все одно слухає. Завжди. Ми йдемо мовчки. Занадто довго. І я ловлю себе на думці, що тиша починає тиснути сильніше, ніж будь-який шум. Я дивлюся на його спину — широку, надійну... чи це лише маска?

— Як давно ти там? — тихо питаю.

Він не одразу відповідає. Робить ще кілька кроків. Наче вирішує, чи варто.

— Достатньо, щоб вижити, — каже нарешті.

Я ледь хмурюсь.

— Це не відповідь.

Пауза. Він не зупиняється. Але говорить:

— Перші дні були найгірші.

Я здивовано дивлюся на нього. Він рідко говорить більше, ніж потрібно.

— Чому?

Він відсуває гілку з дороги. Пропускає мене вперед. Тільки потім відповідає:

— Бо я ще думав, що це тимчасово.

Слова зависають у повітрі. Він дивиться вперед.

— А потім?

— Потім зрозумів, що це назавжди.

Коротко. Жорстко. Як вирок. Я ковтаю повітря.

— Ти був там один?

Пауза. Довша. Він сповільнюється. Ледь помітно.

— Ні.

Серце стискається. Я не наважуюсь продовжити. І цього достатньо. Я більше не питаю. Бо відповідь вже є. Ми йдемо далі. Мовчки. Але тепер ця тиша інша. Вона вже не порожня. Вона знає. Ліс закінчується раптово. І перед нами — траса. Порожня. Тягнеться вперед. Без руху. Без звуків. Без життя. І десь збоку — заправна станція. Вже трохи занедбана. Темна. Але ціла. Я дивлюся на неї. І відчуваю, як напруга повертається.

— Думаєш, там чисто?

Він дивиться довго. Оцінює.

— Якщо ні — дізнаємось швидко.

Я ледь усміхаюсь.

— Оптиміст.

Він не реагує.

— Рухаємось.

Ми спускаємось до траси. Кроки гучніші. Відкритий простір. Я інстинктивно напружуюсь. Але… нічого. Жодного руху. Жодного сенсора. Тиша. Ми підходимо ближче до заправки. Я відчуваю, як серце прискорюється. Не від страху. Від передчуття.

— Ти йдеш за мною, — тихо каже він.

Я киваю.

— І не геройствуй.

— Не в моєму стилі.

Він кидає короткий погляд. І вперше — ледь помітно:

— Добре.

Ми підходимо до входу. Темрява всередині. Глибша, ніж зовні. Він завмирає. Слухає. Я — теж. Секунда, дві. Тиша. Він робить крок усередину. І я йду за ним. Бо тепер це вже не втеча. Це вибір.