Розділ 15. Примарна довіра

Ми вже стояли біля самого виходу. Важкі герметичні двері бункера були останньою перепоною перед небезпечним світом. Я стискала лямки сумки, намагаючись вгамувати внутрішній голос, що благав залишитися. Він простягнув руку до засува, і саме в цей момент світло від його ліхтаря впало на його долоню. Бинт, поспіхом намотаний раніше, розлізся, відкриваючи брудну, потемнілу від крові рану.

— Чекай, — зупинила я його, торкнувшись передпліччя. — Так не можна.

Він різко обернувся, напружившись, наче я попередила про напад.

— У нас немає часу, — відрізав він.

— У тебе його не буде, якщо не перебинтувати твою руку, — я намагалася говорити впевнено, хоча це був і мій спосіб відтягнути момент виходу. — Це не про турботу, а про виживання. Якщо ти помреш від зараження, то і я не виживу.

Він завмер, дивлячись на двері, потім на свою руку. Логіка перемогла.

— Добре. Тільки швидко.

Він сперся на стіл, а я дістала чисту тканину. Мої пальці тремтіли, коли я промивала рану залишками теплої води. Він мовчав, але я відчувала його погляд — тепер не такий важкий, як раніше.

— Тобі справді треба знайти спальний мішок, — тихо сказала я, затягуючи вузол нового бинта. — Не спати ж тобі вічно під стіною на бетоні.

Він здивовано підняв брови, і на його обличчі з'явилося щось на кшталт жартівливої посмішки.

— Можемо спати по черзі на матраці, — кинув він.

Я мимоволі всміхнулася. Цей короткий момент нормальності посеред підземного кабінету зробив його в моїх очах значно людянішим.

— Де ти цьому навчилася? — запитав він, перевіряючи, чи не тисне пов'язка.

— Там, де ти сказав мені своє ім'я, — іронічно нагадала я.

Він на секунду затримав на мені погляд, і в його очах з’явилося щось схоже на справжню довіру. Крихку, як перша крига, але справжню.

Він взяв кубик зі столу.

— Тепер — фінальна перевірка. Лише на кілька секунд.

Короткий спалах, тихий сигнал — і тиша.

— Все чисто, — промовив він. — Вирушаємо.

Я кивнула, роблячи крок до дверей, але в цю мить телефон у моїй кишені ожив. Коротка, різка вібрація. Екран спалахнув під тканиною, кидаючи яскравий відблиск на бетонну підлогу.

Він зреагував миттєво. Його рука, яка щойно була розслабленою, знову напружилася, а погляд став холодним. Він помітив. Він зрозумів, що «алгоритм» не відпустив мене.

Я вихопила телефон. На екрані великими миготіло повідомлення, від якого кров застигла в жилах:

— ОБ’ЄКТ ЛОКАЛІЗОВАНО… 

Герой зреагував швидше за блискавку. Він одним рухом притис мене до стіни, його очі горіли люттю і підозрою. Він зрозумів: його кубик спрацював як маяк для Чату. Його власний інструмент безпеки став точкою наведення.

— Ти... — прохрипів він, дивлячись на екран мого телефону. — Ти не вимкнула його. Твій алгоритм щойно використав мій імпульс, щоб знайти нас.

— Я не знала! — вигукнула я

Довіра розлетілася на друзки. Тієї миті ми були не партнерами, а двома ворогами, замкненими в одній пастці.

— Вирушаємо, — він різко відштовхнувся від стіни і вдарив по важелю дверей. — Зараз же! Якщо залишимося тут — ми трупи.

Важкі двері почали розходитися, відкриваючи темний, ворожий, новий світ. Тепер ми бігли не до чогось, а від цифрового ока, яке нарешті нас побачило. Ми вийшли в темряву, і я знала: тепер він стежить не лише за ворогом попереду, а й за кожним моїм рухом.