Розділ 12. Тиша

Тиша затягується. І поступово перестає лякати. Стає… порожньою. Я все ще дивлюся на телефон. Темний. Без жодного відгуку. Наче його ніколи й не було. Я стою і не рухаюся. Слухаю. Нічого. Жодного відлуння. Жодного сигналу. Навіть власне дихання здається чужим. Він іде вперед. Я — за ним. Повільніше. Обережніше. Тепер уже не через них. Через це місце. Коридор звужується. Стіни ближче. Повітря важче. Я проводжу рукою по бетону. Холодний. Старий. Справжній. Він зупинився перед залізними дверима, мені нічого не видно, але я почула якесь клацання і двері відчинилися. Ми зайшли в темну кімнату, при світлі неонових паличок кімната виглядає як старий кабінет. Тут… затишніше. 

— Ти давно тут? — тихо питаю.

Він не відповідає одразу. Йде ще кілька кроків.

— Достатньо.

Коротко. Закрито. Я киваю, хоча він цього не бачить. На підлозі — речі. Складені. Акуратно. Надто акуратно для хаосу зовні. Я зупиняюся. Дивлюся. Ковдра. Вода. Інструменти. Стіл доволі великий, на ньому якісь деталі, розламані пристрої. Сліди життя. Справжнього. Він проходить повз, ніби це все — просто функція. Не дім. Я повільно видихаю.

— Ти тут живеш.

Він не дивиться на мене.

— Я тут не вмираю.

Пауза. Це звучить інакше. Я опускаю погляд на телефон. Все ще темний.

— Він мовчить.

— І добре, — одразу.

Занадто швидко. Я дивлюся на нього.

— Ти не хочеш знати?

Він нарешті повертається.

— Я хочу вижити.

Тиша. Я стискаю телефон.

— А якщо він — ключ?— А якщо він — причина?

Слова зависають між нами. Його погляд сказав, наче я верху якусь нісенітницю. Я не відповідаю. Бо обидва варіанти звучать однаково правдоподібно, чи я хотіла б так думати. Я сідаю. Повільно. Вперше за довгий час. М’язи відгукуються болем. Тіло нагадує, що воно існує.Що воно виснажене. Він все ще десь там метушиться.

Не розслабляється. Навіть тут.

— Ти не відпочиваєш? — тихо питаю.

— Потім.

— Коли?

Він не відповідає. Я відводжу погляд. Зрозуміло. Я знову дивлюся на телефон. І раптом — екран коротко блимає. Я завмираю.

— Ти бачив?

Він уже поруч. Занадто швидко.

— Ні.

Я дивлюся знову. Темний.

— Він був.

— Це залишкове, — каже він. — Сигнал згасає не одразу.

Але в голосі немає впевненості. Я це чую. Я повільно проводжу пальцем по екрану. Нічого.

— Прибери, — тихо каже він.

Я піднімаю погляд.

— Що?

— Світло.

Я опускаю очі на неонову паличку. Вона занадто яскрава. Я трохи прикриваю її долонею. Світло стає м’якшим. Він киває. І тільки тоді відходить. Наче тепер можна. Наче це має значення. Він рухається по приміщенню впевнено. Знає кожен крок. Кожен кут. Я спостерігаю. Він дістає пляшку. Протягує мені.

— Пий.

Я не думаю. Беру. Роблю ковток. Вода холодна. Справжня. І тільки зараз я розумію, наскільки хочу пити. Ковтаю швидше. Він дивиться. Коротко.

— Повільніше.

Я зупиняюсь. Киваю. Дихаю.

— Ти давно їла? — питає він.

Я завмираю. Пробую згадати. Не виходить.

— Не пам’ятаю.

Він не дивується. Просто дістає щось із під столу. Простягає. Їжа. Проста. Але цього достатньо. Я беру. Руки трохи тремтять. Він помічає. Але нічого не каже. Я їм повільно. Спочатку. Потім швидше. Зупиняю себе.

Дихаю. Він сідає навпроти. Не близько. Але й не далеко. Контрольована дистанція. Я піднімаю погляд. Він не дивиться прямо.

Як завжди.

— Ти давно один? — тихо питаю.

Він не відповідає одразу. Я вже думаю, що не скаже.

— Достатньо.

Те саме слово. Але цього разу воно звучить інакше. Важче. Я киваю. Тиша повертається. Але вже інша. Менш напружена. Я відчуваю втому. Раптово. Сильно. Наче тіло вирішило: тепер можна. Я обережно опускаюся спиною до стіни. Закриваю очі на секунду. І одразу відкриваю. Я дивлюся на нього. Довше.

— Як тебе звати?

Він завмирає. Ледь помітно. Погляд не піднімає.

— Це нічого не змінить.

Я зітхаю.

— Не треба нічого міняти, просто хочу знати як тебе називати. 

Пауза. Тиша. Він повільно хитає головою.

— Не треба.

Я дивлюся на нього.

— Чому?

Він мовчить. Кілька секунд. Потім коротко:

— Імена ускладнюють.

Я не одразу розумію.

— Що саме?

Він нарешті дивиться на мене. Коротко. Прямо.

— Іти далі.

Слова осідають всередині. Повільно. Важко. Я опускаю погляд. На руки. На телефон. На світло, що тьмяно світиться.

— Ти думаєш, я не затримаюсь? — тихо питаю.

– Або я. 

Він відповідає напрочуд швидше ніж звичайно. І цього достатньо. Я видихаю. Ледь помітно киваю.

— Добре.

Тиша. Але тепер вона не порожня. Я повільно сповзаю трохи нижче по стіні. Втома накриває сильніше. Очі злипаються.

Я дивлюся на нього востаннє. Він вже не дивиться на мене. Перевіряє простір. Слухає. Завжди напоготові. Навіть тут.

Я закриваю очі. На секунду. Можливо, довше. І вперше за весь цей час засинаю не від виснаження а тому що можна.