Розділ 8. Синхронізація

Ми рухаємося далі. Крок за кроком. Тихо. Я намагаюся не відставати, повторюю його рухи майже інстинктивно. Він не обертається, не перевіряє, чи я поруч. Він знає. Або просто не сумнівається. Він рухається не просто тихо — економно. Жодного зайвого руху. Жодного зайвого погляду. Наче кожна дія вже колись була прорахована Попереду вузький прохід між будівлями. Я дивлюся на нього і розумію: він вижив, тому що не помиляється. Я — тому що помилилася. Він не дивиться на мене довго. Наче боїться запам’ятати. Наче звик — люди не залишаються.

Він проходить першим, швидко, але без різких рухів. Я — слідом. Всередині темніше. Повітря густе, застигле. Він зупиняється різко. Я теж. Рука — вгору. Завмерти.

Я затримую подих. Тиша. А потім — ледь помітний рух у глибині. Не людина. Фігура. Ще одна. Сенсор спалахує на частку секунди. І гасне. Він повільно відступає на півкроку. Я повторюю. Без слів. Без запитань. І раптом — його рука різко стискає моє зап’ястя. Сильніше, ніж потрібно. Я дивлюся на нього. Він дивиться не на мене. На фігуру. І тоді я розумію: він боїться. Не панікує. Але боїться.

— Назад, — ледве чутно.

Ми відступаємо. Повільно. Крок. Ще. Фігура не рухається. Поки що. І тут — мій телефон здригається. Різко. Вібрація телефону здалася голоснішою в цій тиші. Я завмираю. Він — теж. Його погляд різко падає на мою руку. Темний екран уже світиться. Чат. Відкритий. Сам.

Його очі різко піднімаються на мене. Вперше — прямо. І в них не просто напруга. Підозра.

— Вимкни, — шепоче він різко.

Його голос змінився. Не страх. Досвід. Я не встигаю. Повідомлення вже є:

— Об’єкт синхронізовано.

— Виявлено другий елемент.

Кров стигне. Другий. Він. Фігура попереду здригається. Сенсор вмикається. Цього разу — без паузи. Точно. Швидко. Наче чекала.

— Тепер! — різко кидає він.

Ми біжимо. Без плану. Без маршруту. Просто вперед. За спиною — металевий звук. Рух. Переслідування.  Я біжу, але думка б’є сильніше за страх: вони більше не шукають мене. Вони знайшли нас. І тепер це не збій. Це нова модель.