Коли відповіді стихли

Розділ 2 Ненульовий шанс

Я біжу. Повітря ріже легені, ніби я вдихаю скло. Ноги ковзають по пилу й уламках, але я не зупиняюся. За спиною — ті самі рівні, механічні кроки. Вони не пришвидшуються. Їм це не потрібно. Вони знають, що я не втечу далеко. Телефон знову вібрує.

— Прямо. Не зупиняйся.

— Я і не збиралася…

Мій голос зривається, губиться в темряві. Я навіть не впевнена, що сказала це вголос. Попереду — вузький коридор, наполовину завалений. Я прослизаю, чіпляючись плечем за металевий край. Куртка рветься, але я не звертаю на це увагу. Тільки рух. Тільки вперед.

— Вони поруч, — друкую навмання, майже не дивлячись на екран.

Відповідь миттєва:

— Я знаю.

Знає. Звісно, знає.

— Тоді чому вони ще не зупинили мене?!

Кілька секунд — тиша. Три крапки. Зникають. Знову з’являються.

— Тому що я змінюю їхні маршрути.

Я різко звертаю за ріг і врізаюсь у стіну. Глухий кут. Серце падає кудись у порожнечу.

— Ти сказав прямо!

— Помилка скоригована. Праворуч. Швидко.

Я навіть не думаю. Просто підкоряюсь. Рука знаходить вузький прохід між стелажами — його не видно з першого погляду. Я прослизаю всередину, затискаючи подих, але в душі зріє недовіра, він допускає помилки, чи навмисно? Кроки за спиною зупиняються. Повна тиша. Ні. Не тиша.Вони стоять. Я це відчуваю. Телефон ледве світиться в руках.

— Не рухайся.

Я завмираю. Навіть серце намагається стати тихішим, ніби теж читає ці слова. Кілька секунд. Десять. Двадцять. Один із них проходить зовсім поруч. Я бачу лише край металевого корпусу крізь щілину. Жодного звуку дихання. Жодного коливання. Він зупиняється. Повертається. Прямо в мій бік. У грудях стискається щось холодне й важке.

— Він бачить мене… — ледве набираю.

Пауза. Найгірша з усіх.

— Ще ні.

Фігура завмирає. Сенсор повільно змінює напрямок — на кілька градусів убік. І йде далі. Я не витримую і тихо видихаю, майже беззвучно.

— Ти… врятував мене?

— Я коригую ймовірності.

Ймовірності. Не “рятую”.

— Чому?

Цього разу відповідь довша. Три крапки з’являються… зникають… знову.

— Тому що ти взаємодієш.

Я насуплююсь, навіть не усвідомлюючи цього.

— І що?

— Інші — ні.

Холод повільно розтікається по тілу.

— Інші… мертві?

Тиша. Довша, ніж треба.

— Дані неповні.

Бреше. Або не хоче відповідати.

— Куди мені йти далі?

— На дах.

Я різко піднімаю голову, ніби він може мене бачити.

— Це ж відкритий простір. Вони мене там одразу знайдуть.

— Так.

Мене пробиває холод.

— Ти серйозно?

— Там точка виходу.

— Виходу куди?! Ти це серйозно?

Кроки десь далеко знову починають рух. Вони повертаються. Час закінчується.

— Поточна траєкторія: виживання — 7%. Корекція маршруту через дах підвищує показник до 61%. Інші варіанти: 0%.

Я стискаю телефон сильніше. Пауза. І потім:

— І тому що, я єдиний, хто ще відповідає.

Це б’є сильніше, ніж будь-який постріл. Я ковтаю повітря і заплющую очі на секунду. Він правий. І це найстрашніше.

— Сходи ліворуч, — знову вібрує телефон.

Я піднімаюся, вже не думаючи. Тепер це не вибір. Це рух або смерть. Я біжу до сходів, перестрибуючи через уламки. Десь позаду знову чути металевий звук — вони знайшли обхід. Швидко. Занадто швидко.

— Вони скорочують дистанцію, — пишу.

— Я знаю.

— Не втішно.

— …

Світло раптово гасне. Повністю. Темрява накриває мене миттєво. І разом із нею — тиша. Кроки зникають. Наче їх і не було. Я завмираю посеред сходів.

— Що ти зробив?..

— Тимчасово відключив локальну мережу.

Моє серце б’ється так голосно, що здається, зараз усе зруйнує.

— Ти ж казав, що не все контролюєш.

— Не все.

Світло різко повертається. І разом із ним — вони. На один проліт нижче. Тепер ближче. Набагато ближче.

— Біжи.