Коли відьма сміється

Вежа Відьми і листопадові тіні

Осінній вечір стискав землю вогким, пронизливим холодом, характерним для пізнього німецького листопаду, коли температура опускається до нуля, а волога просочує все навколо, пробираючи до самих кісток. Повітря було густим, пахло злежаним мокрим листям і димом із димарів. Село Штайнберг, з його акуратними фахверковими будинками, тулилося під щільним покривалом низьких, сірих хмар. Світло від жовтих ліхтарів тьмяно розпливалося на вологому, чорному асфальті, утворюючи мерехтливі, розмиті плями.
Двоє чотирнадцятирічних підлітків — Мія та Бен — минули останній будинок, за яким починалися чорні, розкислі поля. Вони брели широкою польовою стежкою, вкритою шаром бруду, який вже трохи підмерз.
— Ти впевнений, що це гарна ідея? — тихо спитала Мія, втискаючись у пухку, але коротку куртку. Вона відчувала, як холод заповзає під комір, а м'язи її ніг починає зводити від постійного напруження.
— Абсолютно. Ми просто глянемо, хто в тій вежі й підемо. — процокотів від холоду Бен. 
Кожен його крок був важким: взуття прилипало до в’язкої, слизької глини, а потім різко відривалося, цокаючи на вже твердих грудках ґрунту.
— Боїшся? — співчутливо запитала Мія, чуючи, як Бен намагається стримати тремтіння.
— Ні, холодно. Куртка для таких пригод не підходить. — віджартувався він.
— Таки правда, — Мія хукала на замерзлі руки. — І термос не взяли…
— Якщо там живе відьма, яка сміється лише уночі, то ми добряче повеселимося, запікаючись у печі! — спробував розрядити напругу Бен.
— Та ну тебе! Скажеш таке! Давай повернемося додому. — попросила вона тихо, вже втрачаючи ентузіазм.
— Ти що, боягузка? Чи в піч не хочеш? — продовжував моторошну тему Бен, який славився майстром страшилок. — Повір мені, нікого там немає. І ми доведемо усьому селу, що не варто лякати дітей моторошними історіями!
Бен махнув рукою і пішов вперед.
Невдовзі вони звернули до узлісся, де починався темний, щільний мішаний ліс із струнких ялин та голих буків. Тут повітря стало ще густішим і значно холоднішим, насиченим гострим, кислим ароматом перепрілої хвої і гнилої деревини, змішаним із чистою, крижаною вологою.
Вони вступили на вузьку лісову стежку, що майже зникла під шаром темно-коричневого, розмоклого листя. Під ногами нічого не хрустіло; навпаки, взуття голосно чавкало та хлюпало у слизькій, вологій каші. Лише іноді, коли нога наступала на забуту гілку, лунав короткий, різкий тріск, що змушував їх здригатися.
Попереду, за чорними гілками, у місячному світлі зловіще темнів силует вежі Відьми. Її дах зяяв дірою, а верхівка з хрестом ніби впивалася в хмарне небо.
Коли вони підійшли ближче, тінь людини і якоїсь почвари майнули в одному з вікон.
— Може, здалося? — прошепотіла злякано Мія.
— Ага… Нам обом… — стримуючи хвилювання, відповів Бен.
Раптом  сильний порив вітру, що вирвався з полону ялин, штовхнув їх вперед.  Здавалося, сама природа змушувала їх розкрити таємницю занедбаного страхітливого місця.
На стінах вежі витанцьовували химерні листопадові тіні, які простягали свої руки до підлітків.
— Дивно, що тут завжди так холодно, — пробурмотіла Мія.
— Бо відьма не любить тепло, — з усмішкою відповів Бен. Але сміх прозвучав фальшиво.
Вони ступили за іржаві ворота. Тіні на стінах принишкли й  повільно поповзли в темряву вечора.
Запах вологи, старого, замшілого каменю та чогось гнилуватого, ледь солодкуватого, вдарив у ніс.
І тоді це сталося.
Сміх. Старечий, хрипкий, такий, що переходить у різкий, обривчастий кашель.
Мія завмерла, очі розширилися.
— Боже милосердний! Ти чув це, Бене?
— Так. Але хто там?
Вони наблизилися до дверей. Одне з вікон спалахнуло жовтим світлом і одразу ж погасло.
— Ходімо звідси!— прошепотіла Мія.
Та Бен уже штовхнув двері і пішов усередину.
Мію охопив страх.
— Бене, повернись! Це небезпечно! — вигукнула вона.
Бен виглянув з-за дверей і махнув Мії. Дівчина насторожено попрямувала до нього.
Тільки вони обоє опинилися за дверима, вони від різкого протягу гучно залязготіли і з гуркотом зачинилися.
Тоді вони почули тихий, хрипкий сміх.
Бен зробив крок назад.
— Хто там? — запитав він хоробро, але його голос неначе загубився у кам'яному коридорі вежі.
Сміх розчинився у темряві.
Лише тьмяний вогник манив їх вперед.

У вежі

Всередині було задушливо, пахло пліснявою. Вони затулили носи.
Раптом пролунав  чи то крик, чи то нявкіт і до них простували … Відьма з демоном-котом.
Бен та Мія притислися до стіни 
— Хто тут? — закряхтіла Відьма.
Але Мія й Бен мовчали від жаху.
Раптом у вежу вдерся сильний вітер.
Він зірвав павутину зі стін і закрутив її в повітрі. Мія, яка страшенно боялася павуків, притиснулася до Бена.
Крізь відчинене вікно влетіли ворони, голосно каркаючи.
—  Кажете, діти прийшли сюди… — навмисно голосно сказала Відьма. — Гострий Кігтю, шукаймо гостей!
Із глибини темного коридору пролунав пронизливий нявкіт.
Бен наважився виглянути — і у тьмяному світлі далекого ліхтаря він побачив його. 
То був не звичайний кіт. Його шерсть була чорна, як ніч, і блищала, наче  начищена мідь. Очі світилися зловіще-зеленим, а зуби були довгими й гострими, мов голки. Він мав кігті, які висікали іскри, коли торкалися кам’яної підлоги.
Тихе шипіння змусило Бена та Мію завмерти.

Відьма, яка сміється лише уночі, та її кіт

Раптом у коридорі засвітилися ліхтарі.
На стіні замиготіли тіні Бена та Мії.
Відьма наближалася до них.  Ще мить — і їх схоплять живцем.

Бен зібрав увесь свій страх у кулак, ступив уперед — і побачив її.