Епілог

Як ми не відкладали, але настав час прощатися.

- Нам потрібно протриматися вдалині один від одного цілих півроку, - зітхає Нік.

- Усього півроку! Вони пролетять - не помітиш, - намагаюся якомога оптимістичніше говорити я, хоча сама готова розплакатися.

- Не вважаю, що це хороша ідея, але завершити справи в тому світі все ж таки потрібно.

- А ти впевнений, що хочеш бути тут, а не там?

- За місяць подружнього життя я так тобі набрид, що хочеш мене позбутися? - жартівливим тоном питає чоловік.

- Нік, я серйозно.

- Ну, якщо серйозно. Аделіно, я дар-террівець, це мій дім, тут я виріс, став чоловіком, знайшов своє кохання, це дім моєї дружини та моїх майбутніх дітей. Що тримає мене там?

- Слава та поклоніння, безтурботне існування та світ, розвинутий за наш на кілька століть.

- Легко проміняю на один поцілунок коханої.

- Лестун!

- Щасливий та задоволений чоловік. А слава і поклоніння... Я ж Атікін I Сміливий, король Півночі та Озерного краю, - усміхається, - та всі тремтять від захоплення і падають ниць при моїй появі!

- Влада псує вас, мілорде!

- Але в мене є королева, яка не дозволить зіпсуватись остаточно.

Довгий та пристрасний прощальний поцілунок перериває діалог.

- Корону вдома залиште, сір, – кепкую я, – і обручку, а то довго доведеться пояснювати, звідки вона.

- Корону, напевно, зніму, а з кільцем так просто не розлучуся. Воно тепер мій оберіг.

- Повертайся якнайшвидше!

- Як же я можу бути там довше, ніж потрібно, якщо тут залишається моя улюблена підопічна без свого персонального ангела?

- Кохаю!

Нік відпускає мою руку і робить крок у перехід.

________________________________

Написано у 2019 - 2021, перекладено у 2024.