Глава 25

Виїхавши за межі міста, прямуємо до пагорбів.

- Нам туди, – вказує Нік на один із них.

Коли до вершини залишається зовсім нічого, супутник пропонує спішитися й надалі йти пішки.

- Тільки крокуй обережно і тихо, - просить він.

Світає, ось-ось на обрії з'явиться сонце. Ми піднімаємося все вище та вище. Стає зрозуміло, куди веде мене Нік: на галявину, що вінчає пагорб. Звертаю увагу на якийсь ледь помітний рух під ногами. Придивляюся. Та це ж метелики! Ці створіння знайшли собі притулок уночі на лугових квітах. Несподівано!

Ось Нік зупиняється, повертається до мене, бере мої руки, притискає до своїх грудей. Ми стоїмо так, здається, цілу вічність. Навколо панує умиротворююча тиша. Ніхто не наважується заговорити, щоб її не порушити. Відчуваю, як б'ється серце хлопця: спочатку в повільному ритмі, а потім все швидше та швидше. Моє відповідає йому тим самим. Нарешті, Нік робить глибокий вдих і вимовляє:

- Моя королево, ви люб’язно вчора запропонували мені стати королем. Я готовий дати відповідь, і моя відповідь: ні. Корона мене ніколи не спокушала. Я вибрав би іншу долю.

Мій світ зруйнувався за одну секунду! Небо впало на землю і придавило всією своєю вагою. Намагаюся вирвати свої руки з його, але Нік ще міцніше притискає їх до себе.

- Та постривай ти, дослухай. Короні я кажу «ні», але як я можу сказати «ні» тій дівчині, яка її носить? Як я можу таке сказати дівчинці, яка назвала мене «ангелом» під час першої зустрічі, і яку я тоді ж поклявся оберігати та захищати ціною свого життя; дівчинці, яка, не роздумуючи, кинулася в холодну річку рятувати мене, коли я не розрахував сили і почав тонути; дівчинці, яка всю ніч просиділа біля мого ліжка, розповідаючи старовинні легенди, поки мене мучив жар, і яку навіть грізний король не зміг вмовити піти поспати; дівчинці, яка всіма правдами та неправдами вмовила Лорда головнокомандувача відвідати тренувальний табір для солдатів з перевіркою аби показати мені, як вона навчилася стріляти з лука та метати ножі? Як я можу таке сказати тій, дізнавшись про майбутнє весілля якої, я три дні провів у таверні, напиваючись до забуття; тій, заради щастя якої я вирішив піти в дальній дозор і не повертатися;  тій, яку я мало не втратив назавжди в день перевороту, а потім все ж таки втратив і шукав довгих п'ять років? Як я можу таке відповісти тій, яку люблю все своє життя, тій, через яку бився з самим королем? Я навіть мріяти не міг про те, що колись ти станеш моєю. Але ти моя, тільки моя! І тепер я тебе спитаю: «Ти станеш моєю дружиною?»

О боже! Він - мій Всесвіт! Що в мене відбувається зараз усередині, не описати! Це роблять за мене метелики. Коли Нік вимовляє заповітні слова, перші промені сонця освітлюють галявину, і сотні тисяч метеликів злітають у небо. Неймовірне видовище!

Притискаюся до Ніка і цілую його – це моя відповідь. Він піднімає мене і кружляє. Я таке бачила тисячу разів у романтичних фільмах, але навіть уявити не могла, наскільки це чудово та хвилююче. Ноги Ніка заплутуються у високій траві, і ми падаємо на землю. Так і лежимо, насолоджуючись сонцем, п'янким ароматом лугових квітів, видом метеликів, що кружляють на тлі блакитного неба, і нашим щастям.

- Пора повертатися, на нас чекають, - після багатьох солодких хвилин каже коханий.

- І справді, нас шукатимуть. А коли це ти встиг побитися з королем? - раптом згадую одну з фраз, сказаних Ніком під час освідчення.

- Вперше чи вдруге?

- Що, було дві бійки?

- Було, – неохоче зізнається хлопець. – Перший раз, коли повернувся після п'ятимісячної відсутності з Землі. Я тобі казав, що одразу пішов до Анандра. Він підтвердив, що ти не хочеш виходити за нього заміж через мене, але висловив сумніви щодо того, чи я гідний такої честі. Довелося запевнити його у своїх найсерйозніших намірах.

- І ніхто з вас мені про це не сказав!

- Справи чоловічі.

- Ага! А коли було вдруге?

- Вчора, після нашої з тобою розмови. Я пішов випустити пару на майданчик для тренувань. Там мене Анандр і знайшов. У нього непоганий хук з лівої: щелепа досі болить.

- Мій лицар! Я у великому боргу перед ним за все, що він зробив.

- Не такий вже й великий борг, ми йому теж дуже допомогли. Вважай, розрахувалися. Дружитимемо королівствами. Ти пробачиш мені за вчорашнє? Я трохи розлютився, оскільки виглядало все так, що ти не впевнена в мені, і пропонуєш корону в обмін на мою відданість і мої, скажімо так, послуги, але «твій лицар» мені все роз'яснив.

- Як ти міг таке подумати? – обурююся я. - Вибачте, ніколи раніше не робила пропозицію, не знаю, як правильно.

- У тому й річ, що це не ти мені повинна її робити, а я тобі.

- У тебе вийшло краще, ніж у мене.

- Тому що так правильно. Аделіно, ти смілива, сильна, рішуча, хоробра, але нехай такою ти будеш на троні, а зі мною – моєю маленькою дівчинкою.

- Обіцяю намагатися, і, перед тим як увійти до наших покоїв, прив'язувати дракона, знімати лицарські обладунки та корону.

- Розумниця моя!

***

Дар-Гард зустрів нас буденною метушнею, його мешканці здійснювали свої звичні ритуали. Але були в цьому місті дві людини, які готувалися здійснити ритуал, який буденним точно не назвеш.