Глава 12

Ми на гірському плато. Ніч. Десь там, під нами, розкинулося невелике торгове містечко. Його вогні привітно нас зустрічають. Вранці ми відвідаємо його, щоб зустрітися з одним старим знайомим і дізнатися, що коїться в нашому світі, а також знайти карбувальника, готового купити наше золото. А зараз ми стоїмо і жадібно вдихаємо рідне повітря.

- Правда, тут дихається якось інакше? – порушую мовчання.

- Ми вдома! – вигукує Нік. - Ласкаво просимо на Дар-Терру, Санса Старк.

- Чому не Дейнеріс Таргарієн [8]?

- Вона погано закінчила, до того ж ти королева Північних земель та Озерного краю.

- Була б королевою, а зараз лише претендент, – відповідаю з гіркотою.

- Що за песимізм? Ми тут, а, отже, боротимемося. Вище голову!

- Добре, якщо я Санса Старк, тоді хто ти з «Ігри Престолів» [9]?

- А я був і залишаюся твоїм персональним ангелом, – сказано з ангельською усмішкою на обличчі. - Давай знайдемо місце для ночівлі.

Час для переходу ми вибрали нічний, щоб нашу раптову появу ніхто не помітив, і місце знайшли в горах з тієї ж причини. Доведеться сьогодні ночувати у печері. Після м'яких пухових подушок та ковдр це не дуже радісна перспектива, але треба заново вчитися бути первісними людьми. Все ж таки дещо з цивілізації ми прихопили. Не змогли знехтувати такими благами, як: ліхтарики, спальні мішки, намет, що не пропускає вологу, сірники, запальнички, термоси, деякі ліки, наприклад, антибіотики, їстівні припаси у вигляді консервів. Інші речі брати ми не ризикнули, щоби старий світ не перевантажувати предметами з нового.

На ранок, на світанку, поснідали крекерами і чаєм і вирушили в дорогу. Уявляю, якою б дивиною здалася тутешньому люду звичайна пачка від печива із супермаркету! Картонну обгортку ми закопали, а палити не стали, щоб не привертати увагу до диму. Ніколи не знаєш, хто бродить горами в таку пору!

Спускаючись у долину, ми самі не вірили, що це не сон. Подивишся збоку – блукають двоє простих туристів горами у своєму ХХІ столітті. Таке відчуття було доти, доки нам не стали траплятися місцеві жителі. Їхній одяг, обличчя, зброя, що висіла на поясі, нагадали, де ми, і чого нам варто побоюватися.

Ми якомога непомітніше спробували проникнути в місто і загубитися серед його мешканців. На жаль, у таких маленьких поселеннях, як Фіскебот, це зробити складно. Більш ніж впевнена, що за годину вже все містечко знатиме про появу чужинців.

Пробираючись вузькими вуличками, ми знайшли необхідний будинок.

Один удар у двері, зроблений Ніком, і ті відчиняються, наче нас чекали.

- Заходьте швидше! – чується старечий скрипучий голос.

Ми входимо. Нас зустрічає старий років шістдесяти п'яти. Для XXI століття шістдесят п'ять – це ще розквіт, Дар-Терри – старість. Суворі умови життя не сприяють довголіттю.

У кімнаті панує напівтемрява через закриті віконниці, тому господареві будинку потрібен деякий час, щоб зрозуміти, хто перед ним. Підозрюю, що дається взнаки ще й короткозорість. Але як тільки він впізнає мене, то відразу ж обіймає. Старий не старий, а обіймає міцно, висловлюючи цим всю свою радість.

- Дівчинко моя, жива! Який я щасливий! Скільки передумав за ці роки! Але ж ти жива!

- О Бенсе, як я сумувала за тобою!

- Міледі, ви завжди були добрі до мене, - відповідає старий.

Його очі стають вологими.

При дворі Бенс служив камердинером короля. Я його знала ще від народження. Він мені замінив дідуся, який, на жаль, помер ще до моєї появи на світ. А скільки разів він покривав мої прокази – не злічити! Він був і залишається моєю сім'єю.

Хвилювання від зустрічі взаємне. Ніку теж дістаються міцні обійми, адже він теж ріс під опікою Бенса.

- Ну, що ти розклеївся? Я тут, жива й здорова.

- Але де ви пропадали усі ці роки?

- Дуже далеко. Я повернулася та готова відстоювати свої права.

- Вона була там, де я думаю? – вже звертаючись до Ніка, питає Бенс.

- Не знаю, про що ти думаєш, але так.

- І вона була у безпеці? – Питання вже поставлено суворим голосом вчителя.

- Так, - опустивши погляд, відповідає мій друг.

- То якого біса ти, дурний хлопчисько, притяг її сюди?!

- Бенсе! – вигукую я. - Ти забуваєшся. Це було моє рішення. Це моя доля. Хочеш із цим мирися, хочеш – ні, але буде так.

- Вибачте старого, міледі. Я дозволив собі зайве.

- Любий мій, Бенсе, - я беру його за руку і цілу долоню, - вибач і ти мене за мій тон. Я знаю, як сильно ти переживаєш і бажаєш мені тільки добра, але хочу відновити справедливість. Я боротимуся за трон не заради себе, а заради своїх підданих. Не впевнена, що в мене все вийде, що це буде швидко, що я не загину або не буду назавжди замкненою в темниці, але я дуже постараюся. Нік мені тільки допомагає, і хочу тебе запевнити, він також від цього не в захваті.

Очі старого знову наповнюються вологою.

- Шляхетна дівчинка. Дівчинка – королева. Я до останнього подиху буду вірний твоїй справі і підкорюся будь-якому наказу.