Глава 4

Перше, що пам’ятаю, це я стою посеред величезної вулиці, не просто вулиці, а проспекту, і не просто проспекту, а прямо на проїжджій частині. В мене страх як болить голова, а в очах усе двоїться, по щоці стікає цівкою якась липка рідина. Підношу руку до обличчя, щоб стерти цю гидоту, попереду мерехтять вогні, удар, и настає темрява.

Прийшла до тями вже у лікарні. Навколо метушились якісь люди: приєднували мене до крапельниці, накладали пов’язки, поправляли постіль.

- Батьку, вона прийшла до тями! - Почула я дзвінкий голос.

- Ну, слава Богу, - було у відповідь. Тембр був чоловічим.

- Жива, жива! Як ми злякалися! Ти що від якогось бродячого театру відстала, і що ти робила посеред дороги? - посипалися питання від дзвінкого голосу.

Я відкрила очі. Наді мною схилилася дівчина років шістнадцяти, рудоволоса і вкрита ластовинням.  

- Чому від бродячого театру? - здивувалася я.

- На тобі одяг, який можна побачити тільки в історичних фільмах або в театрі.

- Маріє, дай дівчинці прийти до тями, а потім будеш задавати питання, - знов той самий чоловічий голос.

- Татку, я не пристаю, а перевіряю, може вона говорити і чи розуміє, де знаходиться.

Цілитель попросив дівчину і чоловіка почекати в коридорі. Мені щось вкололи, і я заснула.

- О, прокинулася, сонько? - почула я під час наступного пробудження. Це була та є дівчина.

- Тебе звати Марією?

- Так, але не потрібно так офіційно. Можеш просто - Марійка.

- Добре, Марійко. Де я знаходжусь, довго чи спала, і що зі мною сталося?

- Ого, скільки запитань! Легше! Ти ж три дні була у відключці.       

- Що таке «відключка»?

- Ти з якого дрімучого селища? «Відключка» - це означає бути без свідомості. Ми з батьком думали, що наїхали на тебе, але камери показали: ти знепритомніла раніше. А наша машина встигла зупинитися в декількох сантиметрах від тебе.

Все це дівчина випалила так швидко, що мені знадобилася майже хвилина, щоб зрозуміти її. Які камери, яка машина? Це я вже потім розібралася що до чого, а тоді ми ще трохи порозмовляли, поки не прийшов цілитель. Десятки питань сипалися з обох сторін, але багато з того, що казала Марійка, я не розуміла.        

Цілителі (знаю, що лікарі - правильно, але звичніше, чомусь, говорити «цілителі») сказали, що в мене амнезія через сильне забиття голови, і що спогади рано чи пізно повернуться. Мені виписали. І це стало справжньою проблемою: я не знала куди йти, кому повідомити, що жива. На допомогу прийшла Марійчина родина.

На той час ми с дівчиною добре потоваришували. Вона кожного дня відвідувала мене у лікарні, навчила користуватися різними речами, у тому числі телевізором.

Телевізор - великий винахід! Завдяки йому я стала хоча б якось орієнтуватися в цьому світі. Нісенітниця, скажете. Ну, не дуже. Я ж не знала багатьох речей, наприклад: що є Космос, а ми живемо на Землі; що диво техніки, яке мене ледве не вбило, називається автомобілем, і що в світі їх налічується більше ніж мільярд; що фен потрібен для сушки волосся і створення зачіски; що представницям прекрасної статі змалку не обійтися без косметичних засобів, і, врешті-решт, що на дні моря живуть не тільки риби, а й мочалки.       

   Прийняли мене у Марійчину сім’ю, не вагаючись. Добрі люди! З’ясувалася, що у мне при собі не було ніяких документів - зробили. З оформленням до школи проблем не виникло: батько Марії, як директор школи, поклопотався, і мене зарахували до класу подруги.

Чого було при мені достатньо на момент аварії, так це старовинних золотих прикрас, інкрустованих дорогоцінним камінням. Поліціянти, які складали протокол огляду місця дорожньо-транспортної пригоди, навіть запідозрили лихе, але оскільки заяв про зникнення цінностей не надходило, їх влаштувала вигадана моєю нової подругою відмовка, що ювелірні вироби - мій спадок від предків, а в них я і в сукні середньовічного фасону, тому що збиралася брати участь у фотосесії на історичну тематику.

 Спочатку коштовності зберігалися, за моїм погодженням, у банківській сейфовій скриньці Марійчиного батька, а на мій, за припущенням, вісімнадцятий день народження, їх мені повернули. На сімейній раді було вирішено обміняти прикраси на гроші, а гроші, в свою чергу, покласти на депозит у банк. Коштів, які я отримувала в якості відсотків щомісяця, вистачало на оплату оренди житла та харчування.               

Зі скарбу залишила собі лише каблучку з зображенням кондора і кулон із незрозумілими рунами. Їх зовсім віддавати не хотілося - занадто дорогі вони моєму серцю здалися.  

Якщо цікаво знати, як навчалася у школі дівчина, яка забула все, то відповім - важко. Однокласники вирішили, що я приїхала за обміном із якоїсь скандинавської країни: говорила з характерним діалектом, багато чого не розуміла. Але знов-таки завдяки Марійчиному батьку, вчителя до мене були поблажливі і питали тільки виключно по темі уроку, а я, у свою чергу, зубрила, як могла. Школу закінчила з середніми оцінками. Якщо сильно забажати - все вийде!   

До інституту відразу не стала поступати. І подруга теж. Гадаю, що через мене, з солідарності: я б у той період вступні бали не набрала б у необхідної кількості.