Розділ 10. Таємниця, яка стала відомою

Спочатку Софія думала, що розповість завтра.

Потім — на вихідних.

Потім — коли буде правильний момент.

Але правильний момент чомусь постійно не приходив.

То Максим приходив втомлений.

То Анютка потребувала уваги.

То вони просто засинали поруч, не встигнувши поговорити.

І маленька новина, яка мала стати радістю, поступово перетворилася на щось, що вона носила в собі.

Насправді Софія не приховувала від нього студію.

Вона просто хотіла зробити йому сюрприз.

Їй хотілося одного вечора привести його туди.

Відкрити двері.

Показати простір.

Сказати:

— Дивись. Я змогла.

Вона уявляла його усмішку.

Його гордість.

Його обійми.

Бо Максим завжди був людиною, яка вірила в неї.

За кілька тижнів студія почала оживати.

Пошук працівників.

Документи.

Меблі.

Організаційні питання.

Софія ніби знову повернулася у свій світ.

Вона прокидалася втомлена, але з енергією.

Бо це була не просто робота.

Це була частина її.

Ірина стала першою, кому вона зателефонувала.

— Ти серйозно?

Голос дівчини тремтів від радості.

— Серйозно.

— Софіє, я ж знала, що ти це зробиш.

Софія засміялася.

— Я сама не була впевнена.

— А я була.

Вона знайшла Руслана.

Молодого, уважного помічника.

Людину, яка мала допомогти їй не потонути в організаційних справах.

Бо Софія вже розуміла:

вона хоче бути хорошою мамою.

Хорошою дружиною.

Але вона також хоче бути собою.

Того вихідного дня була чудова погода.

Вони планували піти у парк.

Просто провести час разом.

Як сім’я.

Анютка вже була готова.

У новій кофтинці.

Весела.

З тією самою усмішкою, яка завжди розтоплювала серце батька.

— Я зараз повернуся, — сказала Софія.

— Що забула?

— Окуляри.

Вона швидко повернулася у квартиру.

Телефон залишився на столі.

Максим покликав її.

— Софіє?

Вона не почула.

Телефон задзвонив.

На екрані висвітився напис:

Руслан.

Максим автоматично подивився.

Він не шукав нічого.

Не хотів втручатися.

Але ім’я було незнайоме.

І щось змусило його насторожитися.

Він підняв слухавку.

— Алло?

На іншому кінці чоловічий голос.

— Добрий день, Софіє. Дзвоню нагадати, що я відправив вам на електронну пошту список гостей на відкриття.

Максим завмер.

— Перепрошую… хто?

Пауза.

— Це Руслан. Помічник Софії.

Тиша.

— Мабуть, ви помилилися номером, — сказав Максим спокійно, хоча всередині вже щось стислося. — Моя дружина зараз у декреті.

На тому кінці запанувало здивування.

— Вона… мабуть, ще не встигла вам розповісти.

Ці слова прозвучали зовсім просто.

Але для Максима вони стали важкими.

Він попрощався і поклав слухавку.

Кілька секунд просто стояв.

Анютка гралася поруч.

Звичайний день.

Звичайна сім’я.

Але раптом він відчув себе людиною, яка стоїть осторонь.

Він не сердився.

Принаймні спочатку.

Він чекав.

Чекав, що Софія зайде і скаже:

«Максим, у мене для тебе новина».

Чекав, що вона пояснить.

Але вона зайшла.

Усміхнена.

Взяла окуляри.

— Ну що, йдемо?

І він зрозумів.

Вона ще не збирається нічого розповідати.

У парку було красиво.

Анютка сміялася.

Бігла до татка.

Просилася на руки.

Для сторонніх вони виглядали щасливою сім’єю.

І вони нею були.

Але всередині Максима з’явилося питання.

Не про студію.

Не про гроші.

Не про роботу.

А про інше:

«Чому вона не сказала мені?»

Увечері йому зателефонував партнер.

— Вітаю тебе з відкриттям студії Софії!

Максим на секунду замовк.

Потім усміхнувся.

— Дякую.

Він зробив вигляд, що знає.

Що все добре.

Але всередині щось боліло.

Тієї ночі Софія заснула поруч.

А Максим лежав із відкритими очима.

Він дивився на неї.

На жінку, яку так сильно любив.

І думав:

«Коли ми перестали говорити одне з одним?»