Розділ 9. Місце, де народиться мрія

Наступного ранку Софія прокинулася раніше за всіх.

Не через Анютку.

Не через будильник.

А через думки.

Вони крутилися в голові ще від учорашнього вечора.

Студія.

Власна справа.

Місце, яке буде її.

Спочатку ця ідея здавалася красивою, але далекою.

А тепер вона ніби стала ближчою.

Не гарантією.

Не обіцянкою.

А можливістю.

Вона відкрила телефон.

Знайшла номер рієлтора.

Кілька хвилин просто дивилася на екран.

Було смішно.

Колись вона могла вести складні переговори з клієнтами.

Могла виступати перед великими командами.

Могла приймати рішення за хвилини.

А зараз боялася натиснути кнопку виклику.

Бо це був не просто дзвінок.

Це був дзвінок до її мрії.

— Добрий день, — сказала вона, коли почула голос у слухавці.

— Добрий день. Слухаю вас.

— Мене цікавить приміщення для студії. Можливо, у вас є якісь варіанти?

Вона намагалася говорити спокійно.

Професійно.

Так, як колись.

Але всередині серце билося швидше.

Вони поговорили кілька хвилин.

Розповіли одне одному, що шукають.

Який формат їй потрібен.

Яке приміщення вона уявляє.

Світле.

Просторе.

Таке, де людям буде приємно працювати.

— Зараз, на жаль, саме такого варіанту немає, — сказав рієлтор.

Софія трохи засмутилася.

Але не розчарувалася.

— Добре. Якщо щось з’явиться, повідомте мені, будь ласка.

— Обов’язково.

Вона поклала слухавку.

І навіть сама не зрозуміла, чому усміхнулася.

Колись вона б сприйняла це як невдачу.

А тепер просто сказала собі:

«Добре. Значить, ще не час».

Можливо, життя іноді не відмовляє нам.

А просто просить трохи почекати.

Увечері вони вечеряли разом.

Анютка сиділа у своєму кріслі й уважно спостерігала за батьками.

Максим розповідав про роботу.

Про нову справу.

Про складного клієнта.

Він говорив захоплено.

І Софія дивилася на нього з любов’ю.

Вона хотіла розповісти.

Про дзвінок.

Про ідею.

Про те, що всередині знову щось прокинулося.

Але момент не настав.

Вона слухала його.

Усміхалася.

І вирішила:

«Розповім трохи пізніше».

Наступного ранку її розбудив телефон.

Незнайомий номер.

Вона відповіла майже сонно.

— Алло?

— Софіє, добрий день. Це рієлтор.

Вона одразу прокинулася.

— Так?

— Пам’ятаєте, ви телефонували щодо приміщення?

Її серце забилося швидше.

— Так.

— З’явився один варіант.

Через кілька годин Софія стояла перед великою будівлею.

Вона ще не знала, чи це воно.

Але чомусь хвилювалася так, ніби прийшла на перше побачення.

Коли двері відчинилися, вона зайшла всередину.

І завмерла.

Просторе приміщення.

Великі вікна.

Багато світла.

Кілька кімнат.

Місце для зустрічей.

Навіть невелика тераса, де працівники могли б відпочивати.

Вона повільно пройшла вперед.

І раптом побачила це.

Не стіни.

Не квадратні метри.

Вона побачила життя.

Тут буде стіл команди.

Тут стоятиме зона для клієнтів.

Тут вони питимуть ранкову каву.

Тут народжуватимуться ідеї.

Вона навіть уявила Ірину.

Ту саму дівчину, яку колись навчала.

— Вам подобається? — запитав рієлтор.

Софія усміхнулася.

— Так.

Вона озирнулася ще раз.

— Думаю, це воно.

Дорогою додому вона вже розставляла меблі.

Уявляла кольори.

Планувала перші кроки.

Їй хотілося одразу все розповісти Максиму.

Сказати:

«Дивись, я знайшла її».

«Я знайшла нашу нову історію».

Але ввечері, коли він прийшов додому, вона знову не наважилася.

Він був втомлений.

День видався складним.

Вона побачила це одразу.

— Як день? — запитала вона.

— Важкий.

Він усміхнувся, але втомлено.

І Софія знову промовчала.

Вона не знала, що за кілька днів ця тиша стане причиною болю.

Але поки що вона просто берегла свій маленький секрет.

Свою мрію.

Ту, яка нарешті почала оживати.